1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Блондинка подала квиток штурманові, і той посміхнувся їй зовсім не службовою усмішкою. Дівчина звикла до цього, бо ніяк не відреагувала на заохочувальну штурманову солодкість. Проминула його з гордо піднятою головою, а штурман, усе ще недорікувато посміхаючись, подивився їй услід.

— Цей падла Толик відхопив собі гарний шматочок! — не без захоплення мовив Осташевич.

— Ну-ну, — насварився на нього пальцем Хаблак, — ти й не подумай!..

Рогатий образився.

— Ти що, начальник, наче я не розумію, для чого все це! Просто везе ж падлам!

Хаблак на кілька секунд вийшов з каюти, щоб вказати Романіці на блондинку. Той підморгнув лукаво — мовляв, самі з розумом, і кивнув на круті дерев'яні поліровані сходи, що вели на другу палубу до кают першого класу. Тут було все гаразд, і Хаблак повернувся до Осташевича.

Посадка тривала. Тепер пасажирів значно поменшало, вже не штовхалися, і стежити за ними стало легше.

Хаблак зиркнув на годинник — через двадцять хвилин «Вячеслав Шишков» відійде від причалу.

А може, отой — Толик?

Йшов у синьому спортивному костюмі з рюкзаком за плечима, й чорнявий чуб нависав над чолом.

— Він?

— Ні.

— І той — ні?

— І той… Обережна, падла…

Тепер лише поодинокі пасажири сідали на пароплав. Нарешті пролунали два гудки — матроси, закінчивши носити верейки, прибрали вантажний трап. Зараз приберуть і пасажирський.

До пароплава, помахуючи модною валізкою-«дипломатом», наближався високий хлопець у розкльошених джинсах і білій майці з намальованими на ній ковбоями.

Чорнявий… Точно Толик!

Але Осташевич ковзнув і по ньому байдужим поглядом.

— Ні…

А трап уже підводять, і пароплав, випустивши пару, відходить від причалу.

— Пішли, — взяв за плече Рогатого Хаблак. — Йди до каюти й дивись мені! Як умовились…

— Бу сдє, начальник! — Цей злодюга нахабнів на очах. Відчув, що й від нього дещо залежить.

— Я тобі дам — бу сдє! — сказав Хаблак суворо. — Щоб ніякої самодіяльності!

Осташевич нічого не відповів. Постояв трохи перед дверима й штовхнув їх упевнено, як і належить пасажирові першого класу — людині із становищем, у якої і грошва в кишені водиться.

Хаблак з усмішкою спостерігав цю метаморфозу. Правда, хробачок усе ж лежав під серцем: цей нахаба міг щось і утнути, тепер вони з Романікою могли лише спостерігати за ним здалеку. Якщо б з'явився Толик — зовсім інша розмова, зрештою, Толика можна було б і затримати, коли той передаватиме Рогатому гроші. Нерозумно, звичайно, і раніше слід з'ясувати коло знайомств і зв'язків Толика. Власне, факти для заведення справи вже є… Його змова з Рогатим з метою налякати Буловацького… Але ж для чого, що криється за цим? Якщо зійдуться відбитки Толикових пальців з відбитками на пляшках в «Енеї», це доказ того, що він пиячив у компанії, котра забула на столі тисячу карбованців. Але ж ніякого криміналу в цьому нема…

І все ж і невідомий Толик, і Буловацький, який вмер од переляку, тільки почувши, що ним зацікавилася міліція, певно, злочинці, й тобі, капітане Хаблак, треба довести це. Конче потрібно, бо який же ти офіцер міліції, коли злочинці й шахраї дихатимуть одним з тобою повітрям, вільно ходитимуть під сонцем, насолоджуватимуться усіма благами життя!

Що ж, гра тільки починається. Толик з компанією виявились обережними, підстраховують себе, але куди вони дінуться?

Хаблакові зробилося весело. Йому завжди робилося весело, коли відчував силу ворога. Тоді в ньому пробуджувався азарт сищика, і він знав, що все одно переможе ворога, перехитрує його, розставить пастки, до яких той обов'язково потрапить.

У невеличкому холі між першим і другим класом стояли дивани. Хаблак присів на одному з них так, щоб бачити двері каюти Осташевича.

У хол зазирнув з палуби Романіка.

— Вона у дванадцятій каюті, — повідомив, — через одну під Рогатого. Я на палубі.

Хаблак кивнув, і Романіка зник. Пасажири влаштовувались: грюкали дверима, кликали провідницю, щоб принесла білизну, потягнулися на корму до ресторану.

Поруч Хаблака примостилися двоє — обіймалися й цілувалися, ні на кого не звертаючи уваги. Дівчина, правда, невдоволено зиркала на капітана — все ж він трохи заважав їй, але Хаблак продемонстрував витримку. Дивився на портрет Вячеслава Шишкова, намальований олією невідомим художником. Портрет повісили так, щоб було видно з довгого коридора другого класу. В письменника були пронизливі очі, він скидався на якогось відомого кіноартиста. Хаблак довго згадував, нарешті згадав: Копеляна.

Хлопець, який обтискував дівчину, нараз відкинувся на дивані так, що штовхнув Хаблака плечем. Він був таки не гіпсований, бо не пробачився й не відсунувся, навпаки, скосив око на капітана й пробубонів щось про сторонніх.

— Нах-хаба! — раптом вибухнув Хаблак. — Ану, геть звідси!

Видно, хлопцеві ще не давали такого відкоша, бо розчепірив два пальці й удав, що хоче виколоти Хаблакові очі. Капітан перехопив руку, й наступної миті хлопець сповз з дивана, скривившись од болю.

— Ви що, божевільний? — заканючив. — Так можна й руку зламати…

— Можна, — коротко погодився Хаблак. — Ти зрозумів мене?

Хлопець підхопив дівчину, вона зблиснула коліньми, озирнулася на Хаблака з повагою, здається, більшою, ніж того хотів би хлопець, бо той люто смикнув її за руку й виштовхав на палубу.

Хаблак витягнув сигарету. Поруч дивана стояла мідна блискуча попільниця. Взагалі, все тут на пароплаві було вимите й вичищене, навіть не хотілося кидати недокурок до такої бездоганно чистої попільниці. Й не довелося, бо двері дванадцятої каюти розчинилися й білява красуня вийшла в коридор. Постояла трохи, роззираючись, і рушила до холу. Зупинилася за два кроки від Хаблака, дивлячись крізь скляні двері на зелені дніпрові береги, і капітан міг добре розгледіти її. Удавав, правда, що також милується краєвидами, але два чи три