1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Лейтенант підштовхнув Осташевича до «Москвича». Вони посадили його на заднє сидіння поміж собою, і Хаблак запитав:

— Хто — мертвий?

— Той тип на Черешневій. Я тільки зайшов, а він лежить. На підлозі за столом — очі вирячені й не дихає. Але я не вбивав…

— Ну й ну… — лише покрутив головою Хаблак. — А для чого ти туди заходив?

— Я все скажу… Я чесний злодій і на мокру справу не піду. Того типа пришили до мене, їй-бо, та падла й пришила, а мене послав, щоб запідозрили.

— Тебе хтось послав до тридцять сьомого будинку? — стиснув йому руку вище ліктя Хаблак. — Хто й коли?

— Я й кажу — та падла. Домовились — полякати… Тільки настрахати… Мовляв, хоче закласти їхню малину… Так щоб не рипався, бо пришиють…

Хаблак уважно подивився на Осташевича. Так, красенем його не назвеш: приплюснутий ніс, вилицювате неголене обличчя й каламутні, певно від систематичних пиятик, очі. З таким не зустрічайся в темному завулку.

Отже, Рогатого підіслав до Буловацького якийсь тип — щоб налякати. А той, зайшовши в будинок на Черешневій, побачив там Буловацького мертвим. Мабуть, Рогатий не бреше: не вбивав, надто обмаль було в нього часу. Хоча — щоб убити, вистачить кількох секунд…

— Розвертайтесь, — наказав шоферові. — Назад на Черешневу, бо кожна секунда дорога.

Справді, дорога кожна секунда. Можливо, Буловацький ще живий…

Хаблак перегнувся на переднє сидіння, схопив трубку радіотелефону, попросив негайно повідомити прокурора та вислати на Черешневу швидку допомогу й оперативну групу. Лише тоді запитав Рогатого:

— То хто послав тебе лякати Буловацького?

Осташевич устиг уже трохи оговтатися. Притиснув руки до серця, мовив якомога переконливіше:

— Ти мені вір, начальник. Я не вбивав, а тільки пообіцяв отій падлі…

— Кому? — коротко обірвав Хаблак.

— Ну… — закліпав очима, — такий високий і чорний. Пляшку поставив і півсотні дав. Завдаток. Умовились: чотири куски. Завтра в їдальні мусить решту віддати. Я цю падлу вперше бачу.

— Де познайомилися?

— Та в шашличній. Він пляшку поставив, я й подумав: от людина!

— Як назвався? Прізвище?

— Толик… Толик — і все!

— Коли познайомилися?

— Позавчора.

Отже, цей чорний Толик — місцевий або ж прибув до Херсона разом з Буловацьким чи наступного дня.

«Москвич» промчав повз шашличну й вискочив на Черешневу. Хаблак доручив Романіці відвезти Рогатого до міськвідділу міліції, а сам поспішив у будинок.

З ґанку двері вели на веранду, бруднувату й завалену різним господарським мотлохом. Хаблак перестрибнув через напівпорожній мішок з картоплею й прослизнув у відчинені двері до передпокою. Тут стояли вішалка з одягом, трюмо з якимись флакончиками. Двері до кімнати наліво були розчинені, Хаблак зазирнув туди й зупинився.

На підлозі біля дивана горілиць лежав чоловік у піжамних штанях і майці — капітанові здалося, що він лише хвилину тому сповз з дивана, певно, розмовляв по телефону, бо поруч на підлозі лежала телефонна трубка, і з неї лунали короткі сигнали.

Хаблак нахилився над чоловіком, узяв його за руку. Холодна, пульс не промацується, мабуть, помер більше години тому.

Помер чи вбитий?

Хаблак уважно оглянув тіло. Зовнішніх ознак убивства нема, і Рогатий, певно, не бреше.

У передпокої почулися кроки: приїхали слідчий прокуратури, міліцейська оперативна група й швидка допомога.

Лікар — літній і втомлений на вигляд чоловік — визначив мало не одразу причину смерті: не витримало серце. Оперативники сфотографували труп і його повезли на розтин, а Хаблак, спостерігаючи за звичною в таких випадках метушнею, згадував свою розмову з Успенською. Все ж не витримала Лариса Яківна, либонь, не витримала, порушила дане слово, хотіла зробити на краще, а вийшло ось що.

Обережно, щоб не стерти відбитки пальців на телефонній трубці, обгорнув її хусточкою й подзвонив на міжміську станцію. Його передбачення справдилися: дві години тому абонента сорок вісім — двісті двадцять шість викликали з селища Соснівки Київської області, і розмова раптово обірвалася. Отже, у Бориса Свиридовича Буловацького справді було хворе серце, розірвалося, коли почув, що міліція розшукує його. І було в нього пір'ячко на пиці, і не трохи, а багато, бо чому чесну людину має схвилювати така новина?

Повернулася сестра Буловацького. Смерть брата настільки вразила її, що стояла, стиснувши кулаки, й дивилася довкруги невидячими очима. Хаблак, який мав кілька запитань до неї, полишив свій намір і поїхав до управління міліції.

Чорнявий Толик…

Мусили вийти на нього через Рогатого, й допитати Осташевича слід було негайно, поки цей Толик остаточно не замів за собою сліди.

Конвоїр привів Осташевича, той звично пошукав очима стільця біля дверей, не знайшов і стояв, переступаючи з ноги на ногу. Хаблак указав йому на стілець поруч столу, запропонував сигарету. Осташевич похитав головою й витягнув пожмакану пачку «Прими».

— Поки маю свої, — відмовився не без гордості, і капітан зрозумів, що Рогатий, обміркувавши ситуацію, дійшов висновку, що нічого особливого йому не загрожує. Таж звідки він знає, що Буловацького не вбито й що на нього не впаде підозра? Адже ж спочатку твердив увесь час: «Я не вбивав…»

Хаблак подумав, що йому було б вигідно принаймні спочатку не переконувати Осташевича в протилежному, але одразу відкинув цю думку як недостойну. Твердо дотримувався правила — казати обвинуваченому чи свідку на допитах правду, тільки правду — ніяких недозволених прийомів, залякування, грубого натиску, щоб за будь-яку ціну витягнути зізнання.

Але чому так швидко опанував себе Осташевич?

Зрештою, вирішив, не так уже й складно дійти висновку, що Буловацького не вбито. Сам він визначив це мало не з першого погляду, і Осташевич, маючи змогу подумати, зрозумів, що Борис Свиридович помер сам. Рогатий не міг не збагнути, добре розміркувавши, що за Буловацьким стежили. Взяли Осташевича одразу за півтора кварталу від тридцять сьомого будинку. І після того,