1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Але навіщо він приїхав до Соснівки?

Ніна подумала, що бандити, либонь, хочуть пограбувати когось у цьому дев'ятиповерховому будинку, можливо, вже здійснили свій чорний замір, навіть убили когось, і їй зробилося лячно й захотілося втекти — вона втекла б, якби не категоричний наказ старшого лейтенанта вистежити водія білих «Жигулів».

Зрештою, подумала, вона бере участь у важливій державній операції, скоро з її допомогою міліція знешкодить злочинців і вона стане знаменитою.

Хто перший здогадався, що саме злочинці залишили гроші в сигаретній пачці? Можливо, її портрет надрукують в газеті, і тоді Жанна лусне від злості…

Нарешті повернувся Воловик. Ніна, поспішливо ковтаючи слова, виклала свої міркування відносно банди й можливого вбивства. Старший лейтенант вислухав, не перебиваючи, та зробив висновок зовсім незвичний, навіть несподіваний і нелогічний з Ніниної точки зору. Мовив розважливо:

— Ну, добре, ти йди працюй…

Але тепер Нінині острахи минули, й вона заперечила рішуче:

— А як же ви його впізнаєте?

— То вже наша справа.

Ніна образилася: отак, роби людям добро, а вони не відчувають ніякої вдячності. Зрештою, могли б і порадитися з нею. Здається, Воловик усвідомив свою помилку, бо поплескав її по плечі й мовив приязно:

— Якщо знадобишся, ми тебе покличемо. Ти й так нам допомогла! — Показав — саме як, провівши ребром долоні по горлу. — Йди, тепер уже наша турбота.

Ніна пішла, а Воловик довго дивився їй услід. Славна жіночка, вродлива, ніжна й чесна. За такими, як вона, міліція як за кам'яною стіною.

Ну, що вони можуть без громадськості? Звичайно, спіймати злодія, знешкодити бандита, зупинити хулігана — насамперед їхня, міліцейська справа, однак що б він, дільничний інспектор, робив без дружинників? Певно, завдяки їм у Соснівці порядок, за весь минулий рік лише один випадок крадіжки й майже нема хуліганства. В своєму селищі робітники самі навели порядок, варто комусь його порушити, і без міліції упораються.

Стрункий хід думок старшого лейтенанта перервав гуркіт мотора: сіра «Волга» зупинилася перед будинком. Хаблак примостився на лаві поруч дільничного, запитав:

— У який під'їзд заходив той тип?

— У перший від нас. І був там не більше дванадцяти хвилин. Ніна твердить, що поспішав, навіть через сходинки перестрибував.

— Слід обійти квартири. І от що… — Хаблак на кілька секунд замислився. — Може, доручимо двірникові? Тебе тут знають, і, якщо справа нечиста, не відкриються, а двірник розпитуватиме про шофера білих «Жигулів», який загубив щось, скажімо, кепку чи ключі. Мовляв, діти знайшли й принесли.

— Годиться, — схвалив Воловик. — Тут двірничкою тьотя Валя, вона зуміє.

Тітку Валю довго чекати не довелося: прибирала сміттєзбірник. Дізнавшись, чого хоче від неї дільничний, гмикнула зневажливо:

— Для чого ж ходити? У мене б і попитали. Всі знають, що в Лариски жених завівся. Чи коханець… З Києва на білих «Жигулях» до неї їздить.

— Сьогодні був? — швидко запитав Хаблак.

— Не бачила.

— Що за Лариса?

— Музична вчителька. Лариса Яківна Успенська. Я так розумію: якщо й коханець, кому яке діло? Вона жінка молода, вільна…

Хаблака не цікавили морально-етичні міркування двірнички. Перебив:

— Номер квартири?

— Сорок шоста, на третьому поверсі.

— І часто приїздить оцей… на «Жигулях»?

— Мало не щовечора машина стоїть. А нашим людям очі не затулиш.

— Не затулиш, — погодився Хаблак. — І хто ж цей Ларисин наречений?

Двірничка знизала плечима.

— Та хіба з Лариски витягнеш? Потаємна вона, і навіть баба Маша не дізналася. А баба з мертвого витягне.

— Номер машини?

— А хто ж його зна? Хіба в баби Маші попитати?

— Попитайте, а ми навідаємось до Лариси Яківни. Не знаєте, вона вдома?

— Мусить бути. Хоча… — прислухалася, — може, й нема. О такій порі до неї діти ходять, на піаніні грають.

Воловик натиснув на кнопку ліфта, але Хаблак скосив на нього насмішкувате око й застрибав по сходинках. Засоромлений дільничний подався за ним, щось буркочучи собі під ніс про переваги техніки, проте капітан не слухав його. Подзвонив до сорок шостої квартири — дзвоник продзеленчав вимогливо, однак ніхто не відгукнувся. Хаблак подзвонив ще раз, почекав кілька хвилин і втретє натиснув на кнопку.

— Шкода, нема нашої Лариси Яківни, — зітхнув. — Що ж, давайте розшукаємо бабу Машу.

Бабу не довелося розшукувати: вона сиділа на лавці попід парадним і щось голосно втовкмачувала двірничці, розмахуючи руками.

— Сорок чотири, вісімдесят три, — не чекаючи, коли її запитають, повідомила двірничка. — КИО сорок чотири, вісімдесят три.

— А ви звідки будете? — втупилася в Хаблака цікавими очима баба.

— Із держстраху, — цілком серйозно відповів капітан. — Хочете, застрахуємо ваше майно. Дешево й сердито…

— Ти мені туману не напускай, — перервала його баба, і Хаблак зрозумів: їй пальця до рота не клади. — Чого б цей страх, значить, Ларискою цікавився? Та й ще на «Волзі» приїжджав? Наче я не бачила, що ти з «Волги» вилазив.

— А ви не помітили, Успенська давно пішла з дому?

— Чого ж, бачила. Для того й очі маю, щоб бачити. Поїхала Лариска, значить, на білих «Жигулях» із своїм пристаркуватим…

— Давно?

— З годину. Чи більше…

Усе сходилося, й Хаблак, зробивши таємниче обличчя, попросив:

— От що, бабусю Машо, ви подивіться, коли Успенська повернеться…

— Куди ж вона дінеться? — В голосі баби прозвучали навіть грозовиті нотки. — Повз мої вікна всі проходять.

— І повідомте дільничного.

— Стьопу, значить?

— Отож, старшого лейтенанта Степана Юхимовича Воловика. Тільки нікому ні слова.

Очі в баби загорілися.