1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
— Вони… Розрахувалися і в машину сідали… Я чула: дверцятами грюкали й мотор загарчав.
— А ви почали прибирати столики? І знайшли гроші?
— Так.
— Посуд, на якому вони їли, помитий?
— Звичайно.
— Пошукайте сигаретну пачку.
Ніна кивнула й пішла, а капітан присів за столик, де кілька годин тому пили коньяк п'ятеро чоловіків. Думав: мабуть, це ж викрадачі автомобілів, на яких він полює ось уже цілий тиждень.
Але не поспішай, капітане. Що маємо на користь версії? Протягом тижня в районі Соснівки, точніше, в навколишніх лісах, знайдено три вкрадених у Києві автомобілі. Всі — «Жигулі», у всіх зняті колеса, витягнуте лобове скло, заорані акумулятори, генератори, стартери тощо. Знайдено тотожні відбитки пальців двох чоловіків на всіх трьох машинах. Сьогодні вранці вкрадено білі «Жигулі», і машина и такою ж серією стояла тут, у Соснівці, біля кафе «Еней».
Малувато, ой, як малувато… Білих «Жигулів» із серією КИО в Києві не один десяток, навіть не одна сотня, і, можливо, тут, на свіжому повітрі, обмивала якусь подію компанія солідних і грошовитих людей.
Грошовитих, це точно, хто дозволить собі пити марочний коньяк з ресторанною націнкою й забути в сигаретній пачці десять сотенних купюр!
Отже, солідні люди — науковці чи відомі артисти, режисери або шахраї чи злодії.
Навряд чи викрадачі автомобілів. У тих свій почерк, свій, Так би мовити, розмах — звідки в них червона ікра та американські сигарети? Там люди знайомі з технікою, які можуть швидко витягнути з машини скло чи зняти карбюратор. Крім того, навряд чи ризикували б ставити крадений автомобіль на виду у всіх — білі «Жигулі» зникли о сьомій ранку з Березняків, і всі навколишні міліцейські пости вже знали номери вкраденої машини.
Отже, версію про викрадачів автомобілів майже з певністю можна відкинути. Тут були птахи значно вищого польоту, може, зараз сюди під'їде білий «Жигуль», і люди попросять повернути їм забуті гроші. Звичайно, злодії навряд чи повернуться, мусять розуміти, чим це загрожує їм.
Напевно, злодії, вирішив капітан. Ну для чого чесна людина триматиме таку суму в сигаретній пачці? Чесні люди зберігають гроші в гаманцях або бумажниках, чесним людям нема чого боятися й ховати навіть великі купюри від нескромних очей.
Так, напевно злодії. Але хто?
Було п'ятеро чоловіків. На пляшках, звичайно, є відбитки пальців — чого їм тут критися, це, йдучи на «справу», зважають на все, щоб не залишити слідів. Отже, треба перевірити за картотекою, можливо, тут, у кафе над Дніпром, ділилися здобиччю відомі вже карному розшукові рецидивісти. Далі — обов'язково зіставити відбитки пальців на пляшках з відбитками, знайденими на вкрадених автомобілях.
І все ж вірогідніше, що в «Енеї» пиячили якісь ділки. Що ж, треба доповісти начальству, і нехай цією справою займаються хлопці з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності.
Дійшовши такого висновку, Хаблак полегшено зітхнув. Справа з розшуком відвідувачів «Енея» видавалася йому малоперспективною, тут сам чорт голову зламає, шукатимеш до кінця днів своїх.
Ніна визирнула з павільйону.
— Знайшла, — повідомила.
Капітан пішов до підсобки. У кошику для сміття серед пожмаканих брудних паперових серветок лежала сигаретна пачка з жовтим верблюдом. Хаблак обережно витягнув її, передав Воловикові.
— От що, дівчата, — звернувся до Ніни й Жанни, — доведеться вам увечері завітати до міліції. Щоб покінчити з деякими формальностями.
— Якими? — запитала Жанна.
— Там дізнаєтесь, — пояснив Воловик.
Хаблак зиркнув на годинник.
— Я поїду, а вам, старший лейтенанте, доведеться ще понудьгувати тут. До закриття кафе.
— Угу, — кивнув Воловик.
Як не поспішав Хаблак, а все ж на кілька хвилин затримався в залі, роздивляючись малюнки на стінах. Робив їх справді талановитий художник. Еней у високій смушевій шапці стоїть, гордовито поклавши руку на ефес шаблі. Зевс зсунув на потилицю драного солом'яного бриля, він щойно перехилив чарку горілки й закушує чималим оселедцем. Чорти тягнуть до казанів з киплячою смолою грішників і грішниць. Смерть підняла косу, підстерігаючи захмелілого козака…
Чомусь уявив Енея у блискучій службовій «Волзі», обладнаній радіотелефоном, — певно, йому було б незручно на м'якому сидінні: ноги не витягнеш, та й шабля заважає. Одні шаровари займуть півмашини, це нині носять джинси, а тоді матерії на штани не шкодували.
Хаблак мимовільно зиркнув на свої ноги — модні джинси з блискучими заклепками й замками-блискавками — іі трохи засоромився. Хоча незбагненні шляхи моди, і ніхто свого часу не міг подумати, що прийдешні покоління глузуватимуть з чоловічих атласних камзолів чи лосин, які обтягували стегна…
Начальник Хаблака, полковник Каштанов, вислухавши капітанову доповідь, лише похитав головою.
— Білого «Жигульонка» знайшли, — повідомив. — Поки ти їздив у Соснівку. Як ми й передбачали, викрали його двоє. Колишні слюсарі станції обслуговування. За Соснівкою в селі у одного з них батьки, сарай на склад запчастин перетворили.
— Нах-хаби! — здивувався Хаблак. — І на що вони розраховували?
Каштанов погладив свою густу сиву борідку. Кажуть, що він єдиний бородатий міліцейський полковник і саме це заважає йому стати генералом. Ще по війні, коли Каштанов носив майорські погони, черговий начальник, зустрівшись н ним уперше, запитав коротко:
— Хто?
Каштанов відрекомендувався, начальник зміряв його важким поглядом і прорік:
— Штукарите! Негайно поголитися й доповісти!
Каштанов не сперечався, круто повернувся й через півгодини стояв перед начальством поголений. Генерал лише миркнув, почервонів, але вибачатися не став.
— Чому не пояснили? — тільки й запитав так, наче Каштанов сам завинив перед ним. — Можете не голитися.
Глибокий шрам на щоці майора побілів од гніву — його поранили в перестрілці з озброєними грабіжниками, бандою, яка кілька місяців тероризувала поліські села області і яку нарешті оперативній групі Каштанова вдалося оточити. Майорові не виповнилося тоді й тридцяти років, капітанські погони одержав ще на фронті у дивізійній розвідці. Був вій високий, стрункий, неодружений, і жінки накидали на нього оком. Тоді ж хтось порадив капітанові відростити
