1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
— Інспектор Київського карного розшуку капітан Хаблак, — представився він Ніні. — То ви знайшли гроші, забуті відвідувачем?
— Так, у сигаретній пачці.
— Як це трапилось? Де лежала пачка?
— На столі, де ж іще лежати?
— Могла випасти з кишені на підлогу…
— Ні, на столі. Така чудернацька пачка з верблюдом.
— Американські сигарети «Кемел»? — здивувався капітан. — Де та пачка?
— Викинула, я ж не знала…
— Можна її знайти?
— Постараюсь… — Ніна хотіла підвестися, та Хаблак зупинив її. — Розкажіть усе по порядку. Все, що знаєте. Скільки їх було? Кажете, приїхали на білих «Жигулях»? Коли й де поставили машину?
Ніна зібгала кінчик фартушини. Стільки запитань, навіть розгубилася. Дивилася на капітана, не знаючи, з чого почати. Хаблак усміхнувся підбадьорюючи. Офіціантка одразу сподобалась йому: погляд відвертий і доброзичливий, правда, соромиться трохи чи нервує, але ж, напевно, вперше має справу з міліцією — все закономірно. Гарна дівчина, вродлива й чесна. Інша б привласнила гроші — це ж не жарт, тисяча карбованців, мало не річна зарплата офіціантки… Вирішив допомогти Ніні.
–.. Давайте по порядку, — запропонував. — Отже, коли вони приїхали? І скільки їх було?
— Після дванадцятої. — Ніна одразу заспокоїлася. Дивилася у вічі капітанові, а він усміхався одними очима. Очі в нього лагідні, встигла подумати, й допитливі. Взагалі, симпатичний. Правда, обличчя вилицювате й підборіддя тверде, але ямочка на правій щоці — коли посміхається, і очі сірі, великі, спокійні. А може, зелені? Подумавши це, Ніна опустила погляд. Що їй, зрештою, до капітанових очей? Погомонять кілька хвилин і, мабуть, більше ніколи и житті й не зустрінуться. Вела далі, не дивлячись на інспектора: — Приїхали вони, значить, десь на початку першої. П'ятеро їх, чоловіки, ніколи б не подумала про них поганого, поважні такі…
— Чому так вирішили, — перебив капітан, — що поважні?
— Поводження, — не розгубилася Ніна. — Поважну людину одразу видно, ну, хода, манери… Як розмовляє…
Капітан кивнув і попросив:
— Опишіть зовнішність. Кожного.
Ніна затнулася. Здається, бачила їх знову, стояли перед очима, особливо отой, високий, певно начальник, бо розмовляв голосно й замовляв наїдки, але як розповісти? Подумала трохи й почала не зовсім упевнено:
— Приїхали п'ятеро. Ще зсунули столики. Крайні під тентом, понад річкою — найкращі місця. Я ще подумала, столики в нас великі, могли б і за одним уміститися, проте відвідувачів о цій порі не так уже й багато — не заперечувала. Сіли й почали замовляти. Точніше, один замовляв, такий високий і чорний, волосся не довге, та буйне, ну, густе, значить. Ще одеколоном від нього пахло, а вроді й не голився..
Капітан кивнув: дівчина виявилася спостережливою, справді, є такі чоловіки, яким треба голитися двічі на день.
— Горбоносий і очі вирласті, — вела далі Ніна. — Говорить голосно, ну, і… — нараз затнулася. — Певно, все…
— Голосно, кажете, — схвалив капітан. — А в що одягнутий?
— У що? — повторила. — У сорочку… Спека, хто ж зараз костюми носить? Хоча… один у піджаку був. Зняв його й повісив на спинку стільця. Такий лисий, кремезний. Голова в нього блищала, наче лаком намащена. Високий і кремезний, я ще подумала: не старий, а лисий. Років за тридцять, він столики зсовував, столики в нас важкуваті, залізні, а він одною рукою… Теніска на ньому ще жовта, шовкова. А чорнявий у білій був, комір апаш, руки й пальці в нього чорним волоссям поросли. І перстень носить. Обручку само собою, а ще перстень. Я й подумала, для чого чоловікові такий перстень, з синім каменем?
— Цікаво, — знову схвалив капітан. — А інші?
— Один маленький і товстий… Непоказний такий з себе. Окуляри носить, черевань і, здається, сивий. Поруч нього сидів у розцяцькованій сорочці, літній вже, а в сорочці, яку молодики носять, — такі переплутані червоні й сині кола, не личить йому ця сорочка, але яке мені діло? Хворобливий, бо носом шморгав. Певно, застудився, у таку спеку, це ж треба вміти — застудитись… У нього ще мішки попід очима, — зраділа, що згадала, — я тому й подумала, що хворобливий. Мабуть, все…
— А п'ятий? — нагадав капітан.
— Так, п'ятий, — погодилась. — Він сидів спиною до мене… Не можу сказати… Ага, лисина на маківці, а так — не пам'ятаю. Лисину бачила, кажу ж, спиною до павільйону сидів, а більше… — розвела руками.
Капітан нахилив голову: так, дівчина розповіла багато. Запитав:
— Зсунули столи і що ж замовили?
— Вони спочатку дві пляшки коньяку взяли. Води ще мінеральної й закуску, яка була. Ще ікри банку з собою привезли, просили ключ, щоб відкрити. Потім додали дві пляшки й ще шампанське.
Ніна кивнула на кут підсобки, де стояли ящики з пляшками.
— Он там у горішньому коньяк «Київ», у нас його майже ніхто не п'є, дуже дорогий, чотири порожніх пляшки бачите?
Капітан підійшов до ящика, оглянув пляшки, не доторкаючись. Наказав Воловикові:
— Не чіпайте їх! — Потім попросив Ніну: — Покажіть, де стояла машина. До речі, хто був за кермом? Він також пив?
Ніна похитала головою.
— Машину вони поставили за павільйоном, і я не бачила…
— Але ж номери запам'ятали?
— Тільки серію.
— Так, старший лейтенант казав мені.
Вони вийшли надвір, і Ніна провела капітана на заасфальтований майданчик відразу за кафе.
— Тут збоку поставили, — вказала пальцем у затінок попід соснами. — Поки вони сиділи, нам воду привозили. Три ящики на моторолері, — визнала за потрібне уточнити, наче це повідомлення мало істотне значення для капітана. — Я відмикала двері, то й звернула увагу на машину. Білі «Жигулі», гарний автомобіль.
— Звідки знаєте, що саме оті п'ятеро приїхали на білих «Жигулях»?
Ніна розгубилася: справді, звідки? Може-таки — хтось інший? Поставили машину й пішли купатися… Чи до громадського центру…
Але одразу заперечила впевнено:
