1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Капітан потрапив у Соснівку вже після восьмої вечора. Довідався від Воловика, що в Успенської до дев'ятої уроки в музичній школі, і в них є час повечеряти. Якщо Хаблак не заперечує, дільничний хотів би запросити його на вечерю до себе, дружина вже чекає, вона зготувала рибу в томаті, а це смачно.

Капітан не заперечував, він і справді полюбляв рибу в томаті. Проте рибою не обмежились, довелося скуштуй вати ще холодцю, домашньої буженини, пирога з вишнями, Після такої королівської вечері Хаблакові не хотілося нікуди йти, саме б подрімати годинку-другу, але що зробиш, стрілка годинника проминула дев'яту, й Лариса Яківна, либонь, уже вдома.

Їм відчинила середнього росту жіночка у квітчастому нейлоновому халатику, чорнява й пухкенька, не красуня, як одразу визначив Хаблак, проте симпатична й жвава — з великими допитливими очима й легким пушком над верхньою губою. На таких чоловіки озираються на вулиці, однак десь за сорок вони, як правило, розпливаються й втрачають статуру. Ларисі Яківні, правда, це не загрожувало принаймні ще років десять, бо мала ледь за тридцять. Видно, слідкувала за собою: у передпокої пахло парфумами, якимсь гіркуватим кремом.

Дізнавшись, хто саме завітав до неї, Успенська округлила очі: кого-кого, а міліцію о такій порі побачити не сподівалася і все ж запросила гостинно до кімнати — невеличкої, але гарно умебльованої, наскільки можна було умеблювати вісімнадцятиметрову кімнату, враховуючи, що кут біля вікна займало поліроване й, видно, дороге чехословацьке піаніно. На журнальному столику поблизу тахти й на інструменті в кришталевих вазах стояли квіти, червоні й білі троянди, і це надавало кімнаті святкового чи навіть урочистого вигляду.

Успенська вказала відвідувачам на диван, а сама примостилася в фотелі за журнальним столиком, немов відгородившись від них трояндами. Хаблак одразу розгадав оцю невинну жіночу хитрість і посунувся так, щоб мати можливість бачити очі Лариси Яківни.

Вона не запитала нічого — мала таки витримку, сиділа з удавано байдужим виглядом на краєчку фотеля, наче підкреслюючи, що в неї обмаль часу й буде вдячна, якщо її довго не затримуватимуть.

— Ви знайомі з Борисом Свиридовичем Буловацьким? — запитав Хаблак. — Вибачте, може, нетактовно ставити такі запитання, але ми з'ясовуємо одну справу й вимушені звернутися по вашу допомогу.

— Звичайно, я знаю Бориса Свиридовича, — відповіла, не відвівши погляду. — Однак без достатніх підстав я б не хотіла вести розмову на цю тему.

«А тобі характеру не позичати», — подумав Хаблак і пояснив ситуацію, вирішивши не критися.

Та й для чого критися? Справи, зрештою, нема ніякої, допитувати Успенську вони не мають підстав, усе залежить під її доброї волі, тож краще розповісти їй усе, щоб знала мету відвідин міліції.

— Вчора Борис Свиридович обідав з компанією в кафе «Еней». Тут, у Соснівці, — пояснив, і Успенська кивнула, даючи зрозуміти, що знає про існування цього закладу. — Після обіду офіціантка знайшла на столі тисячу карбованців, забутих Буловацьким або його товаришами…

Кажучи це, капітан уважно слідкував за Успенською. Якщо Буловацький ділок і Ларисі Яківні відомо про його справи, мусила якось виказати себе. Проте він недооцінив Успенську або справді нічого не знала про Буловацького — сиділа спокійно й дивилася на Хаблака іронічно.

А капітан вів далі:

— Ось ми й хотіли запитати вас про Бориса Свиридовича…

— То й запитуйте, — відповіла просто.

— Він поїхав відпочивати?..

— Так, у відпустку, — ствердила.

— Куди?

Успенська подивилася на Хаблака уважніше.

— Я зобов'язана відповідати?

— Як бачите, ми не складаємо протоколів і, власне, ніякої справи нема. Просто хотіли порозмовляти з Борисом Свиридовичем.

— Він повернеться з відпустки…

— Майже через місяць.

— А ви не можете чекати?

— Можемо. Та навіщо?

— На жаль, нічим вам не допоможу.

— Він не скаржився, що загубив гроші?

— Тисячу карбованців? Звідки!

— Так, сума значна.

Воловик, який досі не втручався в розмову, не витримав:

— Чому ви не хочете допомогти нам, Ларисо Яківно?

— А ви спробуйте собі уявити, — відповіла з погано прихованими глузливими нотками, — що я справді не знаю, де Буловацький.

— E-e, — недовірливо махнув рукою дільничний, — ви проводжали його.

— А ви непогано поінформовані.

— На цьому тримаємось.

— Маєте ще запитання? Бо на це… — розвела руками.

— Не будемо вам більше набридати, — зробив спробу підвестися Хаблак, та затримався на секунду, — звичайно, шкода, проте, якщо ви самі не хочете допомогти Борису Свиридовичу…

Якийсь вогник майнув у темних очах Лариси Яківни.

— Ви вважаєте?.. — вирвалося в неї.

— Нічого я не вважаю! — Тепер Хаблак підвівся вже рішуче. — Так, здогадки.

— Які?

— Ну що ж, розмова в нас не відбулася…

Воловик підвівся менш впевнено. Хотів щось сказати, але Успенська зупинила їх. Мовила:

— Борис такий хворий, і я не хотіла б, щоб під час відпустки… Ну, знаєте, від міліції завжди неприємності.

Хаблак не спростував це твердження: зрештою, у кожного свої переконання. Запитав навмання:

— А ви помічали, що останнім часом Борис Свиридович якийсь знервований? Чи не так?

— Звідки ви знаєте?

— Він не розповів вам про обід в «Енеї»? — Тепер Хаблак відчув під собою твердий грунт і запитував, пильно дивлячись на Успенську.

— Ні.

— От бачите!

— Що?

— Може, його намагалися заплутати! Чи шантажувати.

— Борис ні в чому не винний! — одповіла, і Хаблак подумав, якими наївними іноді бувають жінки в своїй закоханості. Але ж Успенська могла мати рацію — зрештою, шантаж не був виключений.