1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
Сутичка Каштанова з начальством набрала розголосу, й відтоді вже ніхто не дивився косо на його бороду, хоча, можливо, саме того дня і з'явилися в ній перші сиві волосини. Тепер борода вже була суціль білою, і Каштанов не соромився свого шраму, але проста звик до борідки, як і всі в управлінні.
— Попередні машини — їхня робота? — запитав Хаблак.
— Їхня, — ствердив полковник. — Лише одне скло встигли продати.
— Може, цю «Енеїду» передамо обехеесівцям? — запропонував Хаблак.
— Чому «Енеїду»? — не зрозумів Каштанов.
Капітан розповів про кафе «Еней» і малюнки на стінах, висловивши здогад, що сигаретна пачка з грішми залишена торговельними ділками або спекулянтами.
Полковник не роздумував.
— Треба знайти їх, — наказав. — Спекулянти чи рецидивісти — все одно злодії, і твоя справа спіймати їх.
— Не знаю, що й робити, — поскаржився Хаблак.
Каштанов насварився на нього пальцем. Сказав докірливо:
— Не гніви бога. Вони он як наслідили, більше нікуди. Відбитки пальців на пляшках, напевно, є, білі «Жигулі» і серія КИО, усні портрети, навіть деякі звички їхні знаємо. Червона ікра й американські сигарети — тобі це про щось каже?
— Якби це з нашої парафії… — зітхнув Хаблак. — Я б їх, нах-хаб, одразу на цугундер!
— Не тільки ти, — обірвав його Каштанов, — тут і сищиком не треба бути.
— І все ж обехеесівці краще знають свої кадри, — зробив ще одну спробу Хаблак, — різних там розкрадачів. Вони їх по запаху відчувають.
— Ну, нюху й тобі не позичати, — посміхнувся полковник, і Хаблак зрозумів, що принаймні сьогодні йому не переконати Каштанова.
Вечір був світлий і теплий, а найголовніше для Хаблака — зовсім вільний. Додому йти не хотілося, вдома на нього ніхто не чекав, дружина поїхала у відрядження, і Хаблак, нашвидкуруч повечерявши кефіром з булочкою, пішов на Русанівку пішки. Він полюбляв такі прогулянки, хоча випадали вони нечасто. Ритм життя карного розшуку майже виключав піший спосіб пересування — весь час кудись поспішали: як в інше місто, то літаком і тільки найближчим рейсом, у Києві підганяли шоферів, котрі й так перевищували швидкість, користуючись своїми міліцейськими привілеями. А сьогодні він ішов парками повз Верховну Раду, спустився до Аскольдової могили й дістався дніпровським спуском до парку Примакова. Така можливість тільки в Києві — чотири чи п'ять кілометрів суцільних парків, де в цей вечірній час солодко й терпко пахне резедою й матіолою. А потім мостом через Дніпро — Хаблак був тут єдиним пішоходом: хто ж справді ходить пішки мостом Патона?
Русанівка зустріла вогнями, що віддзеркалювалися в протоці. Хаблак постояв трохи на місточку понад каналом і пішов додому.
Спати не хотілося, взяв журнал, але й не читалося, вимкнув світло й лежав з розплющеними очима, думаючи, як йому вийти на слід отих відвідувачів «Енея». Згадав малюнки на стінах кафе й нараз побачив живого Енея з вусами й оселедцем на голеній голові, та чомусь зовсім по-сучасному одягненого і без шаблі. Еней навіть підморгнув йому по-змовницьки, Хаблак подумав, що це сон, однак сон був настільки цікавий, що зачаївся, боячись поворухнутися, щоб не зникло це дивне видіння.
Прокинувся на світанку. Покліпав очима, все ще не вірячи, що лежить на дивані під зім'ятим простирадлом.
Зіскочив на килимок і почав робити зарядку. Потім довго стояв під прохолодним душем, посміхаючись про себе. Чудернацький сон усе ще стояв перед очима: Еней у піжонських імпортних штанах з кишенями спереду…
Чекайте, що ж сказав йому Еней? Мовляв, він вважає, що слідство треба починати з… Хе, велике діло, тут не тільки античному героєві, а і йому, простому інспекторові карного розшуку, елементарно зрозуміло, що слід починати з машини. Точніше, з багатьох машин: білих «Жигулів» серії КИО. Цікаво, скільки часу знадобиться автоінспекції, щоб скласти список власників саме таких автомашин? І скільки, зрештою, їх набереться?
Хаблак почухав потилицю. Серія складається з десяти тисяч номерів. Відкинути «Москвичі», «Волги», «Запорожці»… Приблизно половина. Лишається п'ять тисяч «Жигулів», не менше. І скільки серед них білих? Тисяча чи більше? І з цієї тисячі треба знайти одну, котра була вчора в Соснівці…
Капітан розтерся шорстким рушником і побіг на кухню, де вже свистів паром чайник. Ковбаса, масло й міцний чай — найкращий сніданок. Хтось казав йому, що чоловікові, аби завжди триматися в нормі, бути свіжим і підтягнутим навіть за п'ятдесят, треба щоденно з'їдати триста грамів телятини, однак йому доводиться обідати переважно в забігайлівках стандартними рубленими біфштексами, й невідомо, чого в тому біфштексі більше — хліба чи м'яса?
Подумавши так, капітан відразу дорікнув собі: і хто дав йому право так негарно відгукуватися про працівників громадського харчування? Може, це йому так видається, і хліб у біфштексах це тільки плід його вигадки? Хоча?..
Капітан уже не думав про біфштекси, швидко помив посуд і поспішив до автобуса. Нетерпеливився, бо до автоінспекції мусив діставатися аж трьома видами транспорту.
Вже з автоінспекції капітан подзвонив до карного розшуку. Як він і передбачав, відбитків пальців, знайдених на пляшках, в їхній картотеці не було зареєстровано. З'ясувавши це, Хаблак, зв'язався з Соснівкою й наказав Воловикові знов почергувати в кафе. Вловивши нотки невдоволення в тоні старшого лейтенанта, зауважив: — Самі ж заварили цю кашу… Гадаєш, у мене клопоту нема? Тобі що, сиди в підсобці, читай газети, підвищуй свій рівень! А не хочеш читати, сиди й думай, і я тобі тільки заздритиму, бо читати мені абсолютно ніколи, вже не кажучи про телефонні розмови.
Капітан поклав трубку й зайнявся списком, який встигли скласти з картотеки працівники автоінспекції.
До обіду Хаблак мав уже п'ятсот сорок прізвищ. І треба ж таке: коли ввели серію КИО, До Києва, здається, почали надходити переважно білі «Жигулі». «Наче на ВАЗі інших фарб нема!» — сердився Хаблак, бо список був ще далеко не вичерпаний і мав тенденцію перевищити тисячу.
Капітан робив поки що, так би мовити, первинну обробку списку.
Іван Сергійович Попов, член-кореспондент Академії наук, власник автомобіля «Жигулі», номерний знак КИО 24–38.
