1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
— Йди-но сюди, Жанно! — покликала розгублено.
Буфетниця потягнулася, піднявши руки, похитала стегнами. Мовила невдоволено:
— Спати хочеться, був би тут диван, покимарила б… Чи піти скупатися?
— Ти глянь, що вони забули! — піднесла руку з грішми Ніна. — Тисяча карбованців!
Жанна зиркнула, і втому її як рукою зняло. Зробила пружний крок, злодійкувато озирнулася — вона вже збагнула, що до чого, збагнула одразу, їй не треба було повторювати, підбігла до Ніни й вихопила гроші.
— Дивись скільки! — видихнула гаряче. — Невже справді забули?
— Ось у цій пачці… — подала Ніна.
Жанна рахувала тремтячими пальцями.
— Один… три… вісім… Невже справді тисяча? — Засунула гроші в кишеньку фартуха, знову озирнулася стривожено. — Оце щастя!
— Ти про що? — не збагнула Ніна. — Люди ж повернуться!
— «Повернуться… повернуться…» — зло просичала Жанна. Схопила Ніну за руку, потягнула до павільйону. — Таке щастя раз у житті, а вона — «повернуться…»
Жанна заштовхала Ніну в підсобку, витягла гроші, ще раз перерахувала. Міцно стулені губи її побіліли. Роззирнулася довкола.
— Зараз ми їх заховаємо! — видихнула. — Хоча ні… Можуть поскаржитись, почнуть шукати… Я їх у сусідки залишу, Вірка поїхала й ключі мені лишила, там як в ощадкасі. Боже мій, невже по п'ятсот карбованців? Щастя яке!
— Віддай! — простягнула руку Ніна.
— Ти що, не зрозуміла? Повернуться й шукатимуть… Швидше зачиняти треба, поки не оговталися!
— Ти справді?..
— А ти — повернути? Дурна, чи що? Я ж кажу: раз у житті… Знайшли, і все…
— Украсти?
— Я що, злодійка? Знайшли, розумієш, знайшли, а хто загубив, не знаємо.
Ніна завагалася: справді, знайшли, і якщо за грішми ніхто не повернеться…
Мабуть, Жанна вгадала її думки, бо мовила з присвистом, якось неприродно шепеляво:
— Подумають, що жагубили десь в іншому місці… Але якщо й повернуться, жнати ми нічого не жнаємо, ніяких грошей не бачили, й не будь дурною. Це ж вони на «Жигулях» приїхали? Біла машина під сосною стояла?
— Їхня, але ж…
— Ось бачиш, у «Жигулях» їздять, багаті, значить, — не дала їй закінчити Жанна. — Для них тисяча — раз плюнути, а нам з тобою!.. Я кольоровий телевізор хочу… — Очі в неї розширилися й блиснули, губи випнулися, знову зашепелявила: — Кольоровий, що ти рожумієш… раж у житті…
Вона шепотіла, а очі бігали й просили, певно, Жанна цієї миті ненавиділа Ніну, й не тільки; тому, що треба було піддавати половину папірців, які затиснула в спітнілому кулаці, а надто через те, що слід, умовляти, мало не принижуватись…
— Ну, — видихнула нараз з ненавистю, — збагнула?:
— Ні, — похитала Ніна головою, — я не хочу.
— Злякалася?
— Чого мені боятись? — раптом безжурно засміялася Ніна. — Що я — вкрала?
— Украла… украла… Знайшли ми…
— От що, — мовила Ніна твердо. Вона знала, що тепер Жанна ненавидітиме її все життя й робитиме їй капості, проте інакше вчинити не могла, — от що, Жанно, ти зараз піддаси мені гроші, і ми повернемо їх.
Буфетниця прикусила нижню губу. Похитала вказівним пальцем перед Ніниним носом.
— Ось чого схотіла? Не вийде! Одна привласнити хочеш?.. Я одразу розкусила тебе, чесною прикинулась!
— Ну й холера ти! — щиро здивувалася Ніна. — А совість у тебе є?
— З чим її їдять, твою совість?
— І все ж гроші доведеться повернути!
— На, їж! — Жанна розмахнулася, хотіла кинути сотенні Ніні в обличчя, однак стрималася й простягнула на долоні — зібгані й вологі від поту. Проте надія не полишила її. Запитала прохально: —А якщо не повернуться?
— Здамо у міліцію.
— Ну й дурна! — Жанна розчинила двері підсобки. — І послав же мені бог напарницю!.. — Вийшла не озираючись.
Ніна постояла трохи, акуратно поклала гроші в гаманець і пішла прибирати столики. Вона впоралася швидко, хвилин за десять, хоча робила все автоматично — весь час думала про сутичку з Жанною і про гроші, які, здавалося, відтягували кишеню спідниці. Чекала, що ось-ось повернуться по цю тисячу, мусили вже схаменутися — хоча хильнули мало не по пляшці коньяку на чоловіка, про матір рідну забудеш, не те що про гроші…
Додому йти не хотілося — чоловік, бригадир бетонувальників — працював далеченько, на дамбі, обід їм привозили, а вечерю вона ще встигне зготувати. Ніна зачинила павільйон і прилаштувалася в затінку понад самісіньким Дніпром. Розгорнула журнал з кольоровими вкладками, але не читалося — сиділа, вдивляючись у дніпрову далечінь.
Пройшла, залишаючи пінний слід, «ракета» до Києва, назустріч їй, наче бавлячись, летіли дві моторки. Взяли круто праворуч, даючи дорогу «ракеті», промчали біля самісінького берега. Засмаглий хлопець на передньому човні навіть посміхнувся Ніні й махнув рукою чи, може, це тільки видалося їй, бо моторки вже перетворилися на цяточки й розчинилися десь у безкінечному просторі. І все ж обличчя засмаглого хлопця стояло перед Ніниними очима, він уже не посміхався, а дражнив її, підморгував, і ця ілюзія була настільки реальною, що вона потерла чоло, аби відігнати видіння. Підвелася й попростувала до селища.
Ніна любила свою Соснівку й вважала, що має більше прав на таку любов, ніж інші соснівські мешканці. — Бо цими іншими був переважно заїжджий люд, а вона народилася в старій Соснівці, кілька хат від якої ще лишилося на околиці селища. Тепер Ніна мешкала в облицьованому білою плиткою дев'ятиповерховому будинку на набережній; вікна одної кімнати й лоджія виходили на Дніпро, і здавалося, що живуть вони у величезному кораблі, повз який котить свої води ріка. Іван у вихідні дні закидав вудки під самісінькими вікнами, риба, правда, ловилася погано, але скільки радості й репету було, коли на гачок потрапляв якийсь неуважний щупак!..
Ніна усміхнулася, згадавши Івана. Певно, найкращий хлопець у Соснівці. Сусіди, знала це точно, нашіптують йому — навіщо взяв офіціантку: по-перше, професія несолідна, по-друге,
