1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Іван лише посміювався у відповідь: до Ніни ніщо погане не прилипне, їй подобається, нехай працює.

І не прилипне, Ніна це також знала напевно. Іноді ловила хтиві чоловічі погляди, але, дивна річ, майже ніхто не дозволяв собі навіть двозначної розмови з нею. Чи то постава в неї була така, чи вміння триматися, проте рідко хто з відвідувачів, навіть після кількох келихів, осмілювався пофліртувати з цією зовсім ще молодою й вродливою офіціанткою. Відчували, що одержать відкоша, і одержували бувало — за настирливість. Скаржились Жанні, а Жанна що — посміюється, мовляв, самі винні, рукам волі не давайте, та й взагалі, знайшли на кого дивитися, коли є значно цікавіші об'єкти…

Ніна проминула громадський центр селища — його збудували недавно, і соснівці, які ще не встигли призвичаїтись, ходили сюди, немов на екскурсію: і то правда, є на що подивитися — магазини, ресторан, готель, концертний і спортивний зали, кінотеатр, пошта й аптека, все під одним дахом. Такого нема в самому Києві, та й взагалі, Київ, щоправда, є Київ, однак у Соснівці жити краще: повітря яке й ліс у самісінькому селищі, не кажучи вже про Дніпро. В Києві до Дніпра багатьом годину їхати, не захочеш і тої річки, а тут пляж мало не в центрі селища…

Ніна постояла трохи на набережній і завернула у вулицю, що вела до відділення міліції.

Дільничний інспектор старший лейтенант Степан Воловик, побачивши гроші, округлив очі. А Ніна, поклавши їх на стіл, стояла мовчки.

— Ну? — тільки й запитав Воловик. Був він людиною поміркованою, за що й користувався авторитетом у селищі. Навіть молодики, які полюбляли бешкетувати перед вечірніми сеансами біля кінотеатру, замовкали, угледівши його.

— Дядько Стьопа, міліціонер, — попереджував хтось, і внструнчувалися жартома.

— Доброго здоров'ячка, дядьку Стьопо!

— Маємо зайвого квиточка, дядьку Стьопо!

— А чому ви без пушки, дядьку Стьопо?

Воловик не ображався, гмикав тільки й зсовував кошлаті брови.

— Ну?.. — питав, і молодики зникали, розчинялися, немов і не було їх, і не реготали, не зачіпали дівчат.

Ніна розповіла, звідки гроші. Воловик звів брови й запитав знову:

— Ну?

— А ви не «нукайте», сховайте до сейфа.

— Акт треба скласти.

— Складайте.

— Що за люди були?

— Якісь київські.

— Звідки знаєш?

— На київських «Жигулях» приїжджали.

— Номер запам'ятала? — пожвавішав Воловик.

— КИО…

— А далі?

— КИО — це точно.

— Чому?

— Колись у цирку була, фокусника бачила. Кіо називався. І на номерах — КИО.

— Угу, — погодився інспектор. — Колір машини?

— Білий.

— Невже? — начебто здивувався Воловик. — А цифри номерного знака?

Ніна лише стенула плечима.

— Не пам'ятаю.

— Подумай.

— Ні, не пригадую.

— Не сорок п'ять — сорок?

— А хто ж його зна…

Дільничний присунув до себе телефон.

— Сідай, — кивнув на стілець.

Ніна зиркнула на годинник.

— Перерва в мене закінчується.

— Жанна без тебе управиться. Їй про це, — тицьнув пальцем у гроші, — казала?

— Авжеж… — Ніна вирішила не розповідати про поведінку буфетниці.

— Вона знає, що ти в мене?

Ніна не відповіла, та, певно, Воловик і не потребував відповіді, бо вже крутив диск телефонного апарата.

Ніна сіла, уважно дивлячись на інспектора. І чому це його зацікавили білі «Жигулі»?

— Карний розшук? — запитав Воловик і зиркнув на Ніну суворо, наче попереджуючи: все, про що йтиметься, не для сторонніх вух, і лише для неї зроблено виняток. — Прошу капітана Хаблака. Товаришу капітан, Доповідає старший лейтенант Воловик із Соснівки. Відносно крадіжки автомобілів… Ви наказували негайно дзвонити. Так от, сьогодні в нас тут була компанія на білих «Жигулях». Серія сходиться. Пиячили в кафе «Еней». Забули в сигаретній пачці тисячу карбованців. Щойно офіціантка принесла гроші. Затримати? Офіціантку? Вибачте, не так зрозумів… Слухаюсь…

Воловик поклав трубку, підвівся й натягнув кашкета. Зібрав зі столу гроші, замкнув у сейф.

— Пішли, — дав знак Ніні. — Акт на гроші складемо потім, зараз часу нема.

Поки вони йшли до набережної, Воловик визнав за можливе пояснити:

— Зараз приїде з Києва капітан. Я сидітиму в підсобці. Якщо повернуться ті, що забули гроші, непомітно повідомиш мене. Зрозуміла?

— Вони що, викрадачі автомобілів? — не втрималася під запитання Ніна.

Воловик лише скосив на неї невдоволене око, і Ніна одразу збагнула, яким недоречним було це її запитання.

Старший лейтенант просидів у підсобці мало не годину, проте за грішми ніхто не повернувся. Натомість до кафе під'їхала чорна «Волга», з неї вистрибнув чоловік у сірому костюмі й білій сорочці, пройшов одразу до буфету й запитав у Жанни про Воловика. Та лише тицьнула пухким пальцем з яскраво-червоним нігтем на двері підсобки — все ще не могла змиритися з утратою грошей і ненавиділа всіх, хто мав хоча б побіжне до них відношення.

Воловика кликати не довелося: стояв біля дверей, готовий будь-якої миті приступити до виконання, так би мовити, службових обов'язків.

— Не з'являлися, — доповів коротко.

— Якщо б з'явилися, ви б їх, сподіваюсь, не випустили, — усміхнувся самими очима капітан. — Я хотів би побалакати з офіціанткою.

— Де?

Капітан оглянув зал кафе з кількома зайнятими столиками.

— Може, у підсобці?

— Прошу, — відсунувся від дверей Воловик, — тут, правда, тіснувато… Поклич Ніну, — наказав буфетниці, — і підміниш її.

— Я що, руда? — огризнулася Жанна, але, спіймавши суворий погляд дільничного, пішла виконувати розпорядження.

Капітан примостився на хисткому стільці, запропонувавши Ніні зручніший, оббитий дерматином. Воловик сів