1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Далі. Андрій Герасимович Войнюк. Декан факультету. І тут можна поставити крапку.

Яків Семенович Сазонов — бригадир монтажників, депутат міськради. Георгій Власович Біленко — народний артист республіки…

А тепер Аркадій Всеволодович Вишневський — завідуючий базою. Пробачте, шановний, та вас занесемо до окремого списку. Певно, ви чесна й гарна людина й ніколи не дізнаєтеся, що міліцейський капітан запідозрив вас у чомусь негарному, але така вже служба в цього капітана, і на випадок чого він готовий щиро пробачитися перед вами.

Семен Семенович Гайдученко — водій таксі. Цього могли підрядити на поїздку до Соснівки. Також до окремого списку.

Цей окремий список неухильно збільшувався, й ніхто не знав, яким би довжелезним став зрештою, однак телефонний дзвінок із Соснівки перервав невдячну роботу капітана. Воловик повідомив таке, що Хаблак, полишивши свої списки, негайно подзвонив Каштанову і вже за чверть години виїхав з Києва.

… Жанна зачинила кафе на перерву. Навіть не кивнувши Ніні, побігла кудись у своїх справах.

Ніна з Воловиком рушили набережною, потім дільничний звернув ліворуч, а Ніна подалася на базар. Хотіла купити вишень — Іван полюбляв вишні, й вона завжди купувала їх тільки на базарі. Свіжі, щойно з дерева.

Ніна йшла вулицями селища, милуючись квітами, висадженими попід будинками. Вулиць, правда, у традиційному розумінні цього слова, в Соснівці майже не було. До будинків вели заасфальтовані під'їзди з майданчиками для спортивних ігор, сушіння білизни, стоянок автомобілів. Не було п селищі й парканів, крім легких дротяних огорож навколо шкіл та дитячих садків. Поміж будинками, крім залишених будівельниками сосен, мешканці Соснівки насадили багато дерев, декоративних і плодових, розбили численні квітники іі газони. Соснівка буквально потопала в квітах — вишукані троянди й гладіолуси росли поруч невибагливих чорнобривців, майорів, флоксів.

Нінину увагу привернули величезні махрові маки, зупинилася, запам'ятовуючи місце, — восени треба обов'язково попросити насіння.

Перейшла на тротуар, що вів до базару, коли нараз побачила білі «Жигулі», що зупинилися на майданчику метрів за сто від неї. З машини вийшов чоловік у розцяцькованій синіми й червоними колами сорочці, й Ніна навіть здалеку впізнала в ньому вчорашнього відвідувача кафе. Замкнув дверцята машини й попрямував до під'їзду дев'ятиповерхового будинку. Йшов і помахував автомобільними ключами на ланцюжку з брелоком.

У Ніни перехопило дихання. Чоловік пройшов зовсім близько, може, за десяток кроків від неї, вона точно впізнала його, навіть знову звернула увагу на хворобливі мішки під очима.

Видно, чоловік поспішав. Ішов, не дивлячись ні на кого, перестрибнув через сходинки й зник у під'їзді.

Ніна постояла кілька секунд, усе ще не вірячи очам: може, слід було зупинити чоловіка й запитати про гроші? Але капітан казав, що тих відвідувачів треба затримати, і дільничний другий день чергує в підсобці…

Згадавши Воловика, Ніна вирішила негайно наздогнати старшого лейтенанта: здається, він пішов до дільниці, а може, обідати додому? Ні, чого йому обідати, їв яєчню, засмажену Жанною, — та не знала, як догодити інспекторові, пропонувала навіть горілки й коньяку, але Воловик відмовився. Ніна чула, як зауважив буфетниці: невже не розуміє, що він при виконанні службових обов'язків…

Оця думка — інспектор при виконанні службових обов'язків — чомусь підстьобнула Ніну, й вона побігла назад, до дільниці.

Воловик був на місці. Побачивши Ніну, одразу збагнув — трапилося щось незвичне, й підвівся з-за столу, для чогось застібаючи комір сорочки. Зважаючи на особливе завдання, був сьогодні в цивільному, тому й дозволив собі не надягати краватки, така розхристаність дещо бентежила його, і, застебнувши комір, одразу відчув себе краще — підтягнутим і зібраним.

— Дядьку Стьопо, — почала Ніна схвильовано, і Воловик не обірвав її, здогадавшись, що дівчина припустилася такої фамільярності несвідомо, — там отой, з вчорашньої компанії…

Воловикові не треба було повторювати: вже відчиняв двері, зробивши Ніні знак іти за ним.

— Де? — запитав, грюкнувши дверима.

Ніна розповіла, як побачила білу машину й чоловіка в розцяцькованій сорочці й що зайшов він до парадного дев'ятиповерхового будинку.

— Восьмий номер? — уточнив Воловик.

— Восьмий, друге парадне.

— Номер машини?

— Для чого вам номер, коли шофер сам тут?

— Еге ж… — погодився Воловик.

— Він ще поспішав, по сходах стрибав, як молодий.

— Ну-ну… — невизначено протягнув дільничний. — І ми поспішаємо.

Вони обігнули довгий п'ятиповерховий будинок і опинилися на стежці, що вела до нового району з дев'ятиповерховими спорудами. І навіть звідси Ніна побачила, що білих «Жигулів» нема на майданчику.

Зупинилась, вражена.

— Ой!.. — тільки й вигукнула.

— Що? — не збагнув Воловик.

— Поїхав…

— Ти що! — загрозливо вигукнув старший лейтенант, наче сама Ніна була винна в тому, що машина зникла. — Невже проґавили?

— Він зупинився на тому майданчику, — тицьнула пальцем Ніна.

— Ех, — безнадійно махнув Воловик рукою, — важко тобі було на номер зиркнути!

— Я так поспішала…

Старший лейтенант замислився. Наказав:

— Ти побудь тут, може, він ще з'явиться. А я подзвоню капітанові.

Не чекаючи Ніниної згоди, круто повернувся й пішов, усім своїм виглядом виказуючи невдоволення.

Дівчина сіла на лавці в тіні молодого каштана. А й справді, чому не подивилася на номер, картала сама себе. Але звідки могла знати, що чоловік у розцяцькованій сорочці так швидко поїде? Минуло не більше чверті години, як зайшов до будинку. Правда, поспішав, і вона мусила зважити на це.

Однак чому мусила? Ніна гадала, що вона виконала свій обов'язок: повідомила про залишені гроші й здала їх, а решта — справа міліції. Нехай дільничний з отим столичним капітаном ловлять злочинців. А що саме злочинці пиячили тоді в їхньому кафе, в Ніни не було тепер ніякого сумніву. Отой чорний з волохатими руками напевно ватажок банди: увійшов до кафе перший і поводився як справжній ватажок, розмовляв голосно й владно. А цей