1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Успенська задумалася на мить.

— Сідайте, — запросила нарешті, — я впевнена, що Борис не може вчинити поганого. І прошу вас поставитися до нього…

— Звичайно, — поспішив завірити Хаблак, — ми просто розпитаємо його.

— Але ж це знервує Бориса, — завагалася Успенська..

Хаблак заперечив:

— Ми все одно знайдемо Буловацького, однак, якщо хтось переслідує його…

— Так… так… — Успенська зрозуміла капітана. — Вважаєте, може щось трапитися… Але ж ніхто не знає, де він!

— Ви кажете з такою впевненістю! Проте всяке буває.

— Добре, — погодилася нарешті. — Борис Свиридович у Херсоні. Там живе його сестра. Черешнева вулиця, будинок тридцять сім.

— От і все, що вимагалося від вас, — констатував Воловик із задоволенням.

Успенська зиркнула на нього лячно.

— Але ж!.. — вигукнула розпачливо, і Хаблак збагнув, що зараз вона вперше недобре подумала про Буловацького. — Невже? Невже я сама сприяла?..

— Обов'язок кожного громадянина!.. — повчально підвів вказівного пальця Воловик, та капітан обірвав його:

— Кожен з нас має безліч обов'язків! І найбільший з них — бути чесним перед самим собою. — Це прозвучало дещо пишномовно, та чомусь заспокоїло Ларису Яківну. А може, просто одразу опанувала себе. Судячи з усього, була жінкою вольовою і вміла приборкувати свої емоції.

Хаблак подумав ще кілька секунд і мовив прохально, однак водночас і твердо:

— Я не можу нічого вимагати од вас, Ларисо Яківно, та просив би не повідомляти Буловацькому про нашу розмову. Звичайно, ви можете подзвонити йому чи дати телеграму, — мабуть, розгадав потаємні думки Успенської, бо сійнулася на стільці й надто підкреслено заперечливо замахала рукою, — проте тільки знервуєте його, якщо за цими грішми щось криється. Навіть якщо й нічого не криється, — додав по паузі.

Успенська не могла не погодитися з цим.

— Гаразд, — пообіцяла, — вважайте, що ми домовились. Ну й добре.

Коли Хаблак, пропустивши вперед дільничного, причиняв ні собою двері, Лариса Яківна все ж не втрималася від запитання:

— Ви самі поїдете до Бориса?

Відмагатися не було рації, і Хаблак кивнув.

— Так, я.

— Коли, якщо не секрет?

— Ну який же секрет! Певно, завтра.

Вона хотіла сказати щось іще, але стрималася й посміхнулася Хаблакові на прощання якось чи то вимучено чи прохально.

Вітер ніс із степів спеку. Вія пахнув полином і терпкими степовими травами, наче був настояний на них. Хаблакові здалося, що він і сам пропахнув травами, і це відчуття було таким реальним, що хотілося навіть понюхати рукав сорочки, аби переконатися остаточно.

Капітан уже другий день перебував у Херсоні. Перед від’їздом вони з Каштановим розробили план дій, вирішивши спочатку не чіпати Буловацького, а на всяк випадок встановити коло його знайомств і зв'язків.

Борис Свиридович мешкав у досить просторому одноповерховому будиночку, який належав його сестрі Ганні Свиридівні Глушко. Вона працювала на взуттєвій фабриці, йшла на роботу пів на восьму, поверталася після четвертої, і весь день Борис Свиридович залишався наодинці. Вчора зранку трохи попрацював у садочку, а сьогодні, хоч минула вже третя година, ще не виходив з дому.

Будиночок стояв на тихій бічній вулиці, й Хаблакові з співробітником місцевого карного розшуку лейтенантом Михайлом Романікою довелося вжити деяких заходів, щоб не виказати себе. Спочатку Хаблак сидів за кухлем пива й газетою у шашличній за рогом, звідки добре проглядалася Черешнева, потім помінявся місцями з Романікою — через одну садибу за будинком Глушко спорудили дитячий майданчик, і було дуже зручно удавати з себе батька, заклопотаного витівками свого неслухняного нащадка.

Вчорашній день минув спокійно — ніхто Буловацького не турбував, лише ввечері завітала сусідка, певно, подзвонити по телефону: Хаблак іще вчора встановив, що будиночок Ганни Свиридівни телефонізований. Якщо й сьогодні нічого не трапиться, Хаблак вирішив увечері зайти до Буловацького — зрештою, навряд чи той приїхав до Херсона у справах.

Пів на четверту — капітан зафіксував це точно — напроти тридцять сьомого будинку зупинився чоловік у ношеному зеленкуватому костюмі й сорочці з незастебнутим коміром. Постояв трохи, роззираючись увсібіч, і, рішуче перетнувши вулицю, піднявся на ґанок будинку Глушко. Постояв біля дверей, колупаючись у замку, і зайшов усередину.

Хаблак, як було умовлено з Романікою, попрошкував Черешневою до шашличної. Ще здалеку побачив, що лейтенант також залишив свій пост і йде назустріч. Вони зустрілися на розі, Романіка повідомив збуджено:

— Це злодій-рецидивіст Володька Осташевич. Прізвисько Рогатий. Вийшов з колонії рік тому, й, за нашими даними, зав'язав.

— Угу… — тільки й встиг мовити невизначено Хаблак, як двері будинку розчинилися, й на ґанок вислизнув Рогатий. Капітан засік час — Осташевич пробув у Буловацького хвилини три, не більше.

Рогатий був явно чимось зляканий: озирнувся нервово, поправив розстебнутий комір сорочки, немов йому нараз зробилося душно, й швидкими кроками подолав відстань під ґанку до хвіртки. Визирнув на вулицю й, тримаючи руки і кишенях, попрямував попід парканами до центру. Він пройшов зовсім близько від Хаблака й Романіки, капітанові навіть удалося перехопити його погляд — тепер у нього не лишалося сумнівів: Рогатий чи то вчинив щось у будинку Глушко, чи побачив там щось незвичне — очі його бігали, й міцно стулені губи побіліли.

Хаблак провів очима згорблену постать Осташевича й наказав:

— Будемо брати.

Романіка зробив знак шоферові «Москвича», що стояв навпроти шашличної, вони сіли в машину й рушили навздогін Рогатому.

Проминувши Осташевича, автомобіль загальмував, і Хаблак з Романікою вистрибнули з нього. Рогатий одразу все зрозумів: зупинився й озирнувся, здається, хотів утекти, та Романіка вже поклав йому руку на плече.

— Не роби дурниць, Рогатий, — наказав, — і сідай у машину тихо.

— Але ж я… — забелькотів той, — я не винний — він