1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук
Хаблак подивився на Осташевича з цікавістю. Очі, правда, ще каламутні, мабуть, учорашній чи сьогоднішній ранковий хміль остаточно не вивітрився, але якісь ознаки розуму вже пробиваються. Сказав розважливо:
— Остаточне звинувачення, громадянине Осташевич буде пред'явлено вам найближчим часом — після з'ясування деяких обставин. А зараз можу повідомити, що ви затримані на основі… — Він казав усе, що належало казати в таких випадках, з подивом спостерігаючи, як якась дурнувато-блаженна посмішка розтягує обличчя Рогатого. Закінчивши, зробив паузу й почув у відповідь:
— Оце врізав, начальнику, стаття така-то кримінального кодексу… Слова ж які, за душу беруть… Давно не чув і скучив…
— За кодексом? — не втримався від іронії Хаблак.
— За дружньою розмовою із слідчим. Де ще побачиш інтелігентне поводження?
«А він нахабний», — подумав Хаблак і рішуче обірвав Осташевича:
— Для чого ви завітали до тридцять сьомого будинку на Черешневій?
— А для дружньої розмови, — широко посміхнувся той. — Я, начальнику, скучив за дружніми розмовами.
— Тобто хочете сказати, що знали Буловацького давно й хотіли порозмовляти з ним?
— Я цього не казав. Звідки мені оте фуфло знати? Та я його в гробу бачив… — Нараз до нього дійшло, як близькі його слова до істини, й затнувся. — Ну, побалакати захотілося.
— Розмова, за яку Толик пообіцяв заплатити чотириста карбованців? — уточнив Хаблак.
— Який Толик? — Осташевич округлив очі, удаючи здивування.
— От що, — мовив Хаблак різко, — досить дурника грати! Ви казали…
Осташевич притиснув долоні до серця.
— З переляку… З переляку я… Не знав, що й кажу… Ну й вигадав про Толика.
Хаблак перехилився через стіл. Почав мовчки з цікавістю роздивлятися Рогатого. Пауза затягувалася, й нарешті Осташевич не витримав:
— Ну, чого не бачили?
— Не бачив, — ствердив Хаблак. — Таких безсоромних брехунів, як ти. І чим тебе причарував той Толик?
— Ніяких Толиків не знаю, — одказав Рогатий, але не так уже впевнено. — Я ж кажу: злякався.
— Давай поміркуємо разом, — запропонував Хаблак. — Все одно стаття тобі світить.
Осташевич пожвавішав:
— Стаття від статті різниться кількістю років… А мені зайвого одержувати не хочеться.
— Молодець, — підтримав Хаблак, — ти молодець і добре міркуєш. Але є одна похибка.
— Яка?
— Коли заходив до будинку на Черешневій, ти подзвонив? Чи, може, постукався?
— А двері були незамкнуті, — трохи подумавши, одповів Осташевич. — Я смикнув, вони й відчинилися.
— Все одно негарно заходити без дозволу, — не схвалив Хаблак. — Але ж ми з лейтенантом Романікою бачили, як ти відчиняв двері відмичкою. Маємо акт, згідно з яким у тебе під час затримання знайдено набір відмичок. На замку, звичайно, збереглися подряпини, експертиза встановить усе точно, — і що ж виходить? Ти злодій-рецидивіст, хто ж повірить, що завітав для дружньої розмови? Хотів обікрасти квартиру, і тільки випадок перешкодив тобі, так? Цього достатньо, щоб завести кримінальну справу й затримати тебе.
— Вам видніше, начальнику, — не зовсім упевнено відповів Осташевич.
— А якщо допоможеш затримати Толика, суд, звичайно, врахує це, — додав Хаблак.
— Та я його, падлу… — Осташевич рішуче тицьнув у папери, що лежали на столі перед Хаблаком. — Пиши, начальнику, казатиму правду.
— Я знав, що ти тямковитий, — підохотив його капітан. — Отже, як усе це сталося?
— Я в ту шашличну біля Черешневої іноді заходжу, — пояснив Осташевич, — якщо півлітра є, там затишно. Візьмеш пару шашликів і розливай спокійно. Офіціантка тільки пляшки збирає, і їй вигідно, і нам зручно. Значить, сів я, чекушку в склянку вилив, готуюся прийняти дозу. В шию ніхто не гонить, куди мені поспішати, часу досхочу… — Підозріло зиркнув на Хаблака. — Поки досхочу, — уточни облудливо, — поки, значить, на роботу не влаштувався. Сиджу, за народом спостерігаю, дивлюсь, а він, той чорнявий, на мене зиркає. Сидить через столик і зиркає. Ну чого б я зиркав? Думаю, мент, а я плювати хотів, у мене порядок, всього місяць тому з цегельні звільнився й роботу шукаю. Зі мною сам дільничний розмовляв, що з мене візьмеш? Склянка, правда, повна. Я її швидше, щоб не завадили, й вихилив, а він посміхається. Значить, не мент; той не дозволив би в шашличній водяру глушити, правильно я кажу?
— Не дозволив би, — погодився Хаблак.
— Отож я й заспокоївся. А він узяв свої шашлики й до мене за столик. «Хочеш іще?» — питає й по кишені поплескав. Інший би відмовився, а мені що? Я людина вільна, строк свій відбув, з ким завгодно можу пити. «Наливай, — кажу, — якщо не жартуєш». — «Своя людина… — одповідає. — Ти мені одразу сподобався». Ну, випили, значить. Ще по склянці. Бачу, свій хлопець у дошку, значить, а я таких поважаю. «Давно звідти?» — питає. А я що — критися буду? Для чого мені критися, коли всі знають, що я своє відсидів і навіть дільничний зі мною здоровкається. «Рік, — одповідаю, — мало не рік. Але яке твоє собаче діло?» Він роззирнувся так і пропонує: «Справа є». — «Е-е, — кажу, — зав'язав я». Чесно кажу, бо й справді зав'язав.
— А відмички для чого? — блиснув очима Хаблак.
— Звичка, — блудливо відвів погляд Осташевич.
— За такі звички!..
— Знаю, та що зробиш… Значить, кажу йому, що зав'язав. А він сміється. Мене, мовляв, крадені речі не цікавлять. Мені треба з одною людиною роз'яснювальну розмову провести. Ну, вроді як зі мною дільничний проводить. Вірніше, прижучити його, ножа навіть показати. Якщо, мовляв, хоч слово мовиш, тут тобі й кінець. «Ножем, — одповідаю йому, — не бавлюсь. Ми — домушники і на мокре діло, не підемо». А він: «Я тебе на це не штовхаю. Налякати треба, і все. Чотири сотні заробиш». Півсотні одразу поклав, я сотню хотів, не дав, падла. Каже, при собі не
