1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Другий оперативник приніс брезентовий чохол з якимись залізяками, старшина витягнув металевий стрижень з розплющеними кінцями, піддів і легко вивалив цеглину з кладки. Потім другу, третю…

Заліз рукою, витягнув бронзову шкатулку. Зазирнув у тайник.

— Усе, — пробуркотів. Подав шкатулку Хаблакові. — Тримайте, товаришу капітан.

Шкатулка була важкою. Хаблак трусонув її й почув брязкотіння.

— Що в ній? — обернувся до Хмиза.

Той повільно підвівся, не зводячи очей зі шкатулки. Весь якось обм'як, ноги підігнулися, і капітанові здалося, що зараз упаде. Натомість ступив крок уперед, зареготав знервовано, мало не істерично.

— Шайбочки! — вигукнув. — Там усі мої шайбочки!

— Шайби? — здивувався понятий. — У шкатулці в колодязі?

— Не ті шайби, що ви гадаєте… — Хаблак знову трусонув шкатулкою й запитав: — Де ключ?

— У сараї… Коробка з шурупами… там він.

Старшина приніс ключ. Хаблак запропонував усім піднятися на веранду й відімкнув шкатулку. Зазирнув і похитав головою.

Поняті витягували шиї, щоб також зазирнути, й капітан не став випробовувати їхню цікавість: висипав вміст шкатулки на стіл.

Золоті монети, обручки, персні з діамантами, браслети…

Подивився на Хмиза з дружиною. Сиділи, спершись грудьми на стіл, в однакових позах, і не зводили очей із золота. Не бачили зараз нічого, крім нього, забули про все — міліцію, понятих, обшук, усе, що тяжіло над ними, загрожувало їм, — дивилися, і їхні очі жадібно блищали.

— Гарні шайбочки! — Хаблак вибрав з купи золоту монету, підкинув і спритно впіймав. — Орел чи решка?

Хмиз облизав сухі губи.

— Подавитися б вам цими шайбочками! — кинув люто. — Ти за все життя й десятої частини не заробиш!

— Мені вистачає зарплати, — безжурно засміявся Хаблак. — Для чого мені золото?

— Що ти розумієш у золоті! — підвів стиснутого кулака Хмиз, і в цьому жесті було стільки люті й безнадії, що Хаблакові здалося: дати йому це золото — мало не їстиме його. — Золото — це життя!

— За гратами! — кинув один з оперативників, і Хмиз одразу зіщулився, зробився наче меншим і старішим.

— І це ж треба! — здивувався нараз понятий: видно, справжній зміст усього, що відбулося, нарешті дійшов до нього. — Мати таке багатство й позичати гроші! Я півтори сотні одержую, а він мені ще п'ятірку винний… — закінчив якось жалібно, немов усвідомив, що цю п'ятірку безнадійно втрачено.

Капітан підсунув до себе золоті витребеньки. Попросив понятих:

— Сідайте ближче, складемо протокол. А ви, — озирнувся до старшини, — продовжуйте обшук.

Гой розвів руками.

— Власне, все… — Оглянув веранду, нараз у поле його зору потрапили грубо збиті табурети, на яких перед цим сиділи Хмиз з дружиною. Взяв одного з них, обдивився уважно. Піддів масивною викруткою сидіння, одірвав від ніжок.

— Нічого… — зітхнув. Пристукнув сидіння й відставив табурет. Пнув ногою другий, либонь, не хотілося морочити собі голову, та все ж відірвав сидіння і з цього.

— Гляньте, капітане! — подав розбитий табурет. — Тут щось є…

Хаблак витягнув з добре замаскованого тайника гроші, загорнуті в целофан, і кілька ощадкнижок.

Пачка купюр по сто карбованців була такою великою, що жінка-понята сказала вражено:

— Я гадаю, і в банку стільки нема! І де ти стільки взяв, Ярославе Михайловичу?

— Накрав! — одповів Хаблак замість Хмиза. — Ваші гроші, громадяночко, мої і ваші, наші спільні, привласнені хапугами й злодіями.

— Це я злодій? — нараз підвівся над столом Хмиз. Видно, збагнув, що йому більше нема чого втрачати. — Я злодій? Це ви — нікчеми, жалюгідні людці, задовольняєтесь крихтами! Я — людина, й ніхто не знає, що криється в мені. Набачився… Завідуючі, директори, начальство всяке!.. А ти мені цю торгівлю дай! Мені, у власні руки — і я покажу, як треба!

— Не дамо! — відрізав Хаблак. — Знаємо й бачили вже! Купці й фабриканти, біржові ділки, банкіри! Тобі дай простір, справді розгорнешся, всіх — до нігтя, люди для тебе мурашки, топтатимеш їх. А ми не дозволимо, намордник надінемо, збагнув ти, злодюго! — Кинувши це в обличчя Хмизові, махнув рукою й замовк — певно, все ж перегнув малицю: негоже йому, представникові влади, втрачати контроль над собою. Але сумління не мучило його і з задоволенням повторив би свій маленький і дещо сумбурний монолог.

Почав рахувати гроші. Збився мало не одразу — все ж Хмиз вивів його з рівноваги: зосередився й закінчив рахувати.

П'ятдесят тисяч!

А скільки на ощадкнижках?

Десять книжок на пред'явника по п'ять тисяч на кожній. Отже, була в Ярослава Михайловича педантична жилка, полюбляв круглі суми. Сто тисяч у саморобному табуреті, за який і карбованця віддати шкода.

Хаблак підвівся й мовив офіційно:

— Ми затримуємо вас, громадянине Хмиз. Прошу ознайомитися з постановою.

Хаблак з Коренчуком сиділи за столом, на якому розклали свої папери. Каштанов походжав по кабінету, заклавши руки за спину й задерикувато виставивши вперед борідку. Трохи осторонь вмостився на стільці слідчий прокуратури Устинов.

— Що ж маємо, товариші криміналісти? — сказав полковник так, буцім розмовляв сам із собою. — На перший погляд, багато, а якщо заглибитися, так би мовити, в суть? Доведеться визнати, що зроблені лише перші кроки.

— Ну чому ж перші? — образився Хаблак. — Один Хмиз чого вартий!

— Але ж, сподіваюсь, ви не заперечуватимете, що Хмиз — не головна фігура.

— Хто ж його зна…

— Давайте розкладемо все по поличках, — запропонував Каштанов.

Хаблак ледь помітно всміхнувся, затулившись од полковника долонею. Оце «давайте розкладемо по поличках» чув уже не один десяток разів і щоразу уявляв розвішані на довгій стіні полковникового кабінету полички, на які Каштанов розкладає свої матеріалізовані в якісь речі аргументи.

Полковник і справді зупинився біля стіни, зіперся на неї спиною, почав розважливо:

— Що ми маємо проти Хмиза? Перше: сто тисяч карбованців готівкою і на ощадкнижках, приблизно