1000 в сигаретній пачці - Ростислав Феодосійович Самбук

Кімната Чугайова відділялася від цеху тонкою дерев'яною перегородкою з вікном, затягнутим фіранкою, і начальник цеху в разі потреби міг відсунути її й бачити, що робиться в його господарстві. Зараз краї фіранки не сходилися, і Хаблак зазирнув до кабінету.

Довга й вузька кімната із столом у протилежному кінці, до якого, за традицією, приставлений літерою «Т» менший і вужчий. Ряд стільців попід стіною й шафа. Власне, нічого цікавого, крім того, що стіл був зовсім порожній: ані чорнильниці, ані теки чи записника, жодного папірця, буцім на ним ніхто й не сидів і не працював, і від цього кабінет Чугайова справляв враження необжитого, наче сюди лише випадкове забігали й не затримувалися ні на хвилину.

— Ви до мене? — почув раптом Хаблак за спиною.

Капітан озирнувся й побачив середнього на зріст чолопіка в темно-синій бавовняній робочій куртці, одягнутій на чисту й випрасувану сорочку, комір якої стягувала дбайливо зав'язана переливчаста краватка.

— Якщо ви начальник цеху Володимир Олексійович Чугайов, — відповів Хаблак.

Чоловік кивнув і відімкнув двері. Пропустив Хаблака поперед себе, підсунув йому стільця, ще не знаючи, хто саме й для чого завітав для нього, і це сподобалося капітанові: завжди приємно мати справу з вихованою людиною.

Чугайов сів не на своє місце за столом, який би відгороджував од нього відвідувача, а навпроти за столиком. Подивився гостро й пронизливо, а може, це тільки здалося капітанові, бо скельця окулярів у нього зблиснули, а це створює іноді неприємний ефект.

Хаблак подав Чугайову своє посвідчення. Певно, ще здалеку побачивши червону книжечку, той збагнув, з ким саме має справу: зиркнув на Хаблака уважніше й лише після цього зазирнув у документ.

— Капітан Хаблак, інспектор карного розшуку, — прочитав сам голосно, проте не здивувався, не запитав, для чого завітав до нього міліцейський капітан; зняв окуляри й почав протирати їх замшевою шматиною.

Така байдужість дещо збентежила Хаблака, і він мовив, заховавши посвідчення:

— Маю до вас кілька запитань, Володимире Олексійовичу. Візит мій цілком офіційний, тому мушу попередити, що за неправдиві свідчення нестимете відповідальність.

Чугайов натягнув окуляри, зблиснув ними й рішуче перервав Хаблака:

— Але ж ви мусите пояснити, що саме привело вас до мене. Ввести, так би мовити, в суть справи. — Він посміхнувся, і капітан побачив два золотих зуби ліворуч од двох середніх. Серце в нього тьохкнуло: надкус на яблуці, певно, зроблений Чугайовим. І він уже знає про арешт Хмиза, на всяк випадок приготувався до розмови зі слідчим. Голими руками його не візьмеш.

Хаблак підсунув Чугайову папірець.

— Прошу розписатися, — сказав сухо, — і зараз я введу вас у курс справи.

Чугайов поставив свій підпис. Мав гарну паркерівську ручку, насунув на неї ковпачок і заховав до внутрішньої кишені піджака.

Хаблак покликав з цеху двох робітників, пояснивши, в чому полягатимуть їхні обов'язки. В присутності понятих узяв у Чугайова відбитки пальців, потім подав йому теку з фотографіями.

— Прошу уважно переглянути й повідомити, якщо знайдете знайомих, — наказав.

— Для чого все це?

— Свого часу поясню.

Чугайов узявся за теку. Фотографії Бобиря й Хмиза були на третій сторінці, і, коли Чугайов перегорнув другу, Хаблак пильно втупився в нього. Та Володимир Олексійович нічим не виказав себе: затримав погляд на фотографіях не більше, ніж на інших, і перегорнув сторінку. Переглянувши всі знімки, відсунув альбом.

— Не знаю нікого, — мовив. — Принаймні не пригадую: в моєму віці пам'ять уже не така, міг когось і забути. Ні, не пригадую… — похитав головою.

— Так і запишемо, — погодився Хаблак.

Володимир Олексійович кивнув і стиснув долонею своє роздвоєне підборіддя.

— Може, тепер нарешті поясните мету ваших відвідин? — запитав.

— Вам знайоме прізвище Хмиз? — у свою чергу запитав Хаблак. — Ярослав Михайлович Хмиз?

Чугайов знову зняв окуляри й навіть подмухав на них, перш ніж протерти.

«Все ж він не чекав, що міліція вийде на нього, — злостиво подумав Хаблак. — Але ж торжествувати рано: вставні зуби можуть бути в тисяч людей, і тільки експертиза доведе, що саме Чугайов надкусив яблуко».

— Хмиз?.. — задумливо протягнув Чугайов. — Хмиз? Здається, я чув десь це прізвище. Проте точно твердити не можу. Боюсь помилитися.

— А Бобиря Анатолія Васильовича не знаєте?

Куточки губів у Чугайова ледь помітно затремтіли, однак відповів одразу й впевнено:

— Не знаю. Хто він такий?

— Працював у Печерському райпромторзі.

— І чим проштрафився?

— Анічим. Просто потрапив під поїзд.

— А-а… — якось навіть полегшено зітхнув Чугайов. — Нещасний випадок… Але при чому тут я?

— Ваш телефон записаний у блокноті Хмиза.

— Проте загинув цей… Бобир.

— Хмиз був останній, хто бачив Бобиря.

— Але ж у цього Хмиза, гадаю, багато знайомих, і, якщо орієнтуватися на записник… Мій телефон відомий сотням людей.

— Де ви були в суботу між дев'ятою й одинадцятою годинами вечора? — запитав Хаблак. Як він і гадав, бездоганного алібі в Чугайова не було.

— В кіно, — відповів. — Ми з дружиною ходили на восьмигодинний сеанс.

— У який кінотеатр?

— «Краків». На Русанівці. Ми там поруч мешкаємо.

— На який фільм?

— «Скарби Срібного озера». Шкодуємо, що пішли. Хлопчакам цікаво — про індійців.

— Чим можете довести, що були в кіно?

— Ну, знаєте!.. — розвів руками Чугайов. — Я там знайомих не зустрів.

— Шкода.

Чугайов засунув руку до кишені штанів, пошукав щось, і обличчя в нього посвітлішало. Витягнув пожмакані квитки. Ось, — простягнув. — Випадково збереглися.

«Зовсім не випадково, — подумав Хаблак, і тримав би ти їх ще хто його зна скільки!»

Капітан нічим не виказав своїх сумнівів, узяв квитки й виховав до конверта.