Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
— У цій теорії є якісь прогалини? — запитав Бовуар у присутніх, намагаючись уникнути ноти обнадійливості в голосі. Хоча він не сподівався на цілковиту відповідальність з боку Ніколь, вона справляла катастрофічно гарне враження. Він намагався не дивитися на неї, але нічого не міг удіяти. Звісно, вона дивилася йому в очі з ледь помітною посмішкою. Повільно, з насолодою вона відкинулася на спинку крісла.
— Молодець, Ніколь. — Ґамаш підвівся і кивнув їй.
«Потерпи, просто потерпи, — подумала вона, — скоро ти потішиш тата!»
— Отже, сім’я Крофтів сьогодні залишається на місці, поки ми не отримаємо результати лабораторних аналізів, — сказала Ґамаш.
Збори розійшлися, кожен із нетерпінням чекав на завершення розслідування наступного дня. І все ж Арман Ґамаш знав, що не варто покладатися лише на одну версію. Він хотів, щоб розслідування й надалі велося активно. Просто про всяк випадок.
Була вже майже п’ята, був час іти до бістро. Але спочатку він хотів дещо зробити.
Розділ сьомий
Ґамаш пройшов через бістро, кивнувши Ґабрі, який накривав столики. У ряду комерційних підприємств кожний наступний заклад був з’єднаний із попереднім, тож у задній частині кафе він виявив двері до сусідньої крамниці. «Myrna’s Livres, Neufs et Usagés»[65].
І от він стояв у книгарні, тримаючи в руках пошарпаний примірник «Буття». Він прочитав книжку кілька років тому, коли вона вперше вийшла з друку. Її назва завжди нагадувала йому про той день, коли його донька Енні, тоді першокласниця, прийшла додому з домашнім завданням з англійської: треба було назвати види бобів. Вона написала: «Зелені боби, жовті боби й людські боби»[66].
Він перегорнув книжку. На звороті була рекламна анотація й коротка біографія автора, відомого лікаря й генетика з Університету Мак-Ґілла, доктора Вінсента Ґілберта. Доктор Ґілберт пильно дивився зі світлини на читача. Як на людину, яка писала про співчуття, у нього був на диво суворий погляд. Ця книжка була про його роботу з Братом Альбером Майо в Ла-Порті, переважно з чоловіками й жінками із синдромом Дауна. Насправді він ділився роздумами про те, що він дізнався, спостерігаючи за цими людьми. Про них, про природу людства і про себе. Це було дивовижне дослідження зарозумілості, смиренності й насамперед прощення.
Стіни крамниці були заставлені книжковими шафами; усі вони були впорядковані, підписані й заповнені книжками — деякі новими, деякі вже прочитаними, деякі французькими, а більшість англійськими.
Мирна зуміла зробити свою книгарню схожою не на крамницю, а на бібліотеку в культурному й затишному заміському будинку. Вона розташувала кілька крісел-гойдалок біля відкритого вогню, а навпроти поставила диван. Ґамаш опустився в одне з крісел-гойдалок і став перечитувати найкращі сторінки з «Буття».
— Ось гарна книжка, — сказала Мирна, опускаючись у крісло навпроти.
Вона принесла стос уживаних книжок і кілька цінників.
— Ми ще не знайомилися по-справжньому. Я Мирна Ландерс. Я бачила вас на громадських зборах.
Ґамаш підвівся й, усміхаючись, потиснув їй руку.
— Я теж вас бачив.
Мирна засміялася.
— Мене важко не помітити. Єдина чорношкіра у Трьох Соснах і не худорба.
— Ми з вами добре підходимо одне одному. — Ґамаш усміхнувся, потираючи живіт.
Вона взяла книжку зі стосу.
— Ви читали це?
Мирна тримала в руках пошарпаний примірник книги Брата Альберта «Втрата». Ґамаш похитав головою й подумав, що то, мабуть, не найвеселіше читання. Вона перевертала книгу своїми величезними руками і, здавалося, пестила її.
— Його теорія полягає в тому, що життя — це втрата, — за кілька секунд зауважила Мирна. — Втрата батьків, втрата кохання, втрата роботи. Тому ми повинні знайти в нашому житті сенс, вищий за все це. Інакше ми втратимо себе.
— А що ви думаєте?
— Думаю, він має рацію. Я була психологом у Монреалі до того, як приїхала сюди кілька років тому. Більшість людей приходила до мене через кризу в житті, і майже всі ці кризи зводилися до втрати. Втрата шлюбу або важливих стосунків. Втрата безпеки. Роботи, дому, батьків. Щось змусило їх попросити про допомогу й зазирнути вглиб себе. Таким каталізатором часто були зміни та втрати.
— Це не одне й те саме?
— Для тих, хто не дуже добре вміє адаптуватися, різниці може не бути.
— Втрата контролю?
— Звісно, це величезна втрата. Більшість із нас чудово пристосовується до змін, якщо то була наша ідея. Але зміни, нав’язані ззовні, можуть відправити деяких людей у штопор. Думаю, Брат Альберт влучив у саму точку. Життя — це втрата. Але після втрати, як підкреслюється в книжці, приходить свобода. Якщо ми зможемо прийняти, що немає нічого постійного й зміни неминучі, якщо ми зможемо адаптуватися, тоді ми будемо щасливішими людьми.
— Що привело вас сюди? Втрата?
— Це навряд чи справедливо, старший інспекторе, але ви підловили мене. Так. Але не у звичайному сенсі, тому що, звісно, я завжди мушу бути особливою і не такою, як усі. — Мирна закинула голову назад і засміялася над собою. — Я втратила співчуття до багатьох своїх пацієнтів. Після двадцяти п’яти років вислуховування їхніх скарг я нарешті зірвалася. Одного ранку я прокинулася роздратованою через клієнта, якому було сорок три, а поводився він на шістнадцять. Щотижня він приходив з одними й тими ж скаргами: «Мені зробили боляче. Життя несправедливе. Я не винен». Три роки я давала йому рекомендації, і три роки він нічого не робив. А потім, слухаючи його одного дня, я раптом зрозуміла. Він не змінювався, бо не хотів. Він не мав наміру змінюватися. Ми проходили б через цю шараду ще двадцять років. І тієї ж миті я зрозуміла, що більшість моїх клієнтів були саме такими, як він.
— Хоча, напевне, деякі з них намагалися змінитися.
— О, так. Але якраз їм кращало доволі швидко. Тому що вони наполегливо працювали над цим і щиро хотіли цього. Інші казали, що хочуть вилікуватися, але я вважаю, — і моя думка непопулярна в колах психологів, — тут вона нахилилася вперед і прошепотіла змовницьки, — я вважаю, що багато людей обожнюють свої проблеми. Наявність проблем дає їм всілякі відмовки, щоб не дорослішати й не налагоджувати своє життя.
Мирна знову відкинулася на спинку стільця і зробила довгий вдих.
— Життя — це зміни. Якщо ти не ростеш і не розвиваєшся, ти спокійно стоїш, а решта світу рухається вперед. Більшість цих людей дуже незрілі. Вони ведуть тихе життя, чекають.
— Чекають на що?
— Чекають, що хтось їх урятує. Сподіваються, що хтось урятує
