Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— «Біда, коханий Бруте, не в планетах. А в нас самих, що пасемо ми задню»[67].

Мирна пожвавилася й нахилилася вперед:

— Ось воно. Провина лежить на нас, і тільки на нас. Це не доля, не генетика, не невезіння і точно не мама з татом. Зрештою, це ми й наш вибір. Але, але — тепер її очі сяяли й вона майже вібрувала від хвилювання — найпотужніша, найдивовижніша річ полягає в тому, що й рішення лежить на нас самих. Ми єдині, хто може змінити наше життя, змінити його на краще. Тож усі ці роки в очікуванні, що це зробить хтось інший, згаяні даремно. Раніше я любила говорити про це з Тіммер. Ото була тямуща жінка. Мені її бракує.

Мирна відкинулася назад у своє крісло.

— Переважна більшість людей із проблемами не розуміє цього. Провина в нас, але й рішення теж. Це і є милість.

— Але тоді ми маємо визнати, що з нами щось не так. Хіба більшість нещасних людей не звинувачують інших? Ось чому ці рядки з «Юлія Цезаря» є такими безжальними та лячними. Хто з нас може визнати, що проблема в нас самих?

— Ото й воно.

— Ви згадували Тіммер Гедлі. Якою вона була?

— Я познайомилася з нею лише наприкінці її життя. Узагалі не знала її здоровою. Тіммер була витонченою жінкою, у всіх сенсах. Завжди добре одягнена, підтягнута, елегантна, урівноважена. Вона мені подобалася.

— Ви доглядали за нею?

— Так. Сиділа з нею за день до її смерті. Узяла книжку почитати, але вона захотіла подивитися старі фотографії, тож я дістала її альбом, і ми погортали його. Там була фотографія Джейн, сторічної давнини. Їй, напевне, було там шістнадцять, може, сімнадцять. Вона була зі своїми батьками. Тіммер не любила Нілів. Вона називала їх бездушними кар’єристами.

Мирна раптом зупинилася, ледве не сказавши ще щось.

— Продовжуйте, — підказав Ґамаш.

— Це все, — відповіла Мирна.

— А я знаю, що це не все, що вона сказала. Розкажіть мені.

— Я не можу. Вона була накачана морфієм, і я знаю, що вона б ніколи нічого не сказала, якби була при здоровому глузді. Крім того, це не має нічого спільного зі смертю Джейн. Це сталося понад шістдесят років тому.

— Найдивніше в убивстві те, що причину й наслідок часто розділяють десятиліття.

Щось відбувається, і це невблаганно призводить до смерті за багато років. Погане насіння посаджене. Це як у тих старих фільмах жахів студії «Гаммер»[68] про монстра, який ніколи не біжить, а йде до своєї жертви — без зупинок, без роздумів і милосердя. Убивство часто буває саме таким. Воно бере початок у дуже далекому минулому.

— Я все одно не розповім вам, що сказала Тіммер.

Ґамаш знав, що зможе її переконати. Але навіщо? Якби лабораторні аналізи виправдали Крофтів, він би повернувся, але в іншому разі вона мала рацію. Йому не потрібно було знати, але, бог тому свідок, він дуже хотів знати.

— Ось що я вам скажу, — промовив він. — Я не буду тиснути. Але одного дня я можу знову запитати, і вам доведеться мені відповісти.

— Справедливо. Запитаєте ще раз, і я вам відповім.

— У мене ще одне запитання. Що ви думаєш про хлопців, які розкидали послід?

— Ми всі робимо дурні, жорстокі речі в дитинстві. Пам’ятаю, якось я взяла сусідського собаку й зачинила його в себе вдома, а тоді сказала маленькій дівчинці, що її пса підібрав собачник і знищив. Я досі прокидаюся о третій годині ночі й бачу її обличчя. Я вийшла на неї близько десяти років тому, хотіла вибачитися, але з’ясувалося, що вона загинула в автокатастрофі.

— Ви маєте пробачити собі, — сказав Ґамаш, піднявши «Буття».

— Звісно, ви маєте рацію. Але, можливо, я не хочу цього. Можливо, це те, що я не хочу втрачати. Моє власне особисте пекло. Жахливе, але моє. Я доволі непробивна часом. І місцями.

Вона засміялася, змахуючи невидимі крихти зі свого каптана.

— Оскар Вайлд казав, що немає гріха, крім дурості.

— І що ви про це думаєте? — очі Мирни засвітилися — вона була рада відкрито переключити всю увагу на Ґамаша.

Він на мить задумався.

— Я припускався помилок, через які вбивці забирали більше життів. І кожна з цих помилок, якщо озирнутися назад, була дурною. Поспішний висновок, хибне припущення, за яке я надто міцно тримався. Кожен неправильний вибір, який я роблю, ставить громаду під загрозу.

— Ви зробили висновки зі своїх помилок?

— Так, Учителю, гадаю, що так.

— Тоді це все, що від вас вимагають, жовторотику. Пропоную вам угоду. Я пробачу собі, якщо ви пробачите собі.

— Домовилися, — сказав Ґамаш і пошкодував, що все не так просто.

Десять хвилин потому Арман Ґамаш сидів за столиком біля вікна бістро, дивлячись на Три Сосни. Він купив у Мирни лише одну книжку, і це була не «Буття» і не «Втрата». Мирна здалася трохи здивованою, коли він поклав книжку біля її каси. Тепер він сидів і читав, поставивши перед собою келих «Чинзано» та кілька крендельків. Час від часу він опускав книжку, щоб поглянути у вікно на село й ліс за ним. Хмари розходилися, залишаючи клаптики раннього вечірнього сонця на пагорбах, що оточували Три Сосни. Кілька разів він прогортав сторінки в пошуках ілюстрацій. Знайшовши те, що шукав, він загинав куточки сторінок і продовжував читати. То був дуже приємний спосіб згаяти час.

Бежева картонна тека, що впала на стіл, повернула його до бістро.

— Звіт про розтин.

Коронер Шерон Гарріс сіла й замовила випити.

Ґамаш відклав книгу й узяв досьє. За кілька хвилин у нього виникло запитання.

— Якби стріла не влучила в серце, вона б усе одно померла?

— Якби стріла пройшла близько до серця, то так. Але, — доктор Гарріс нахилилася вперед і нагнула звіт про розтин, щоб бачити його догори ногами, — її було поранено прямо в серце. Бачите? Хай би хто це зробив, він, напевне, був вправним стрільцем. Це не було випадковістю.

— І все ж я передчуваю, що випадковість — саме той висновок, якого ми дійдемо. Нещасний випадок на полюванні. Не перший в історії Квебеку.

— Ви маєте рацію, щосезону трапляється багато нещасних випадків на полюванні з рушницями. Але стріла? Треба бути хорошим мисливцем, щоби влучити нею в серце, а хороші мисливці не часто припускаються таких помилок. Не лучники. Вони не недоумки.

— Що ви хочете сказати, докторе?

— Я кажу, що, коли смерть міс Ніл була нещасним випадком, у вбивці дуже погана карма.