Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

І все ж це була певна втіха. Він повільно повернувся кругом і помітив невеликий проблиск жовтого кольору. Поліцейська стрічка, обведена навколо місця, де померла Джейн. Він попрямував туди. Ліс усе ще був мокрим від денної зливи, ноги Ґамаша промокли. Підійшовши до стрічки, він знову зупинився і прислухався. Він знав, що настав час полювання, і йому залишалося тільки вірити, що це не його час. Вірити й бути дуже, дуже обережним. Ґамаш витратив десять хвилин на пошуки, перш ніж знайшов її. Він усміхнувся, коли підійшов до дерева. Як часто мати карала його в дитинстві, бо він дивився собі під ноги, замість того, щоб дивитися вгору? Що ж, вона знову мала рацію. Коли вони вперше обшукували місце, він шукав на землі, коли те, що він шукав, було не внизу. Воно було вгорі, на дереві. Ящик.

Тепер Ґамаш стояв біля підніжжя дерева, споглядаючи дерев’яну конструкцію на висоті двадцяти футів. До стовбура було прибито ряд дерев’яних дощок-перекладин; цвяхи давно проржавіли й просякли деревину темно-помаранчевим кольором. Ґамаш згадав своє тепле місце біля вікна в бістро. Свій бурштиновий «Чинзано» й кренделі. І камін. І поліз. Подолавши одну сходинку, він простягнув догори руку, стиснув тремтячими пальцями наступну планку і згадав ще одне. Він ненавидів висоту. Як він міг забути? Чи, можливо, він сподівався, що цього разу буде інакше? Учепившись за слизькі, скрипучі вузькі сходинки й подивившись на дерев’яну платформу на висоті з мільйон футів від нього, він застиг.

«Звідки долинав шум — спереду чи ззаду?» Клара не могла збагнути. Це було схоже на сирени в місті, шум здавався всюдисущим. І ось вона почула його ще. Вона обернулася й подивилася назад. Там росли переважно сосни, їхні темні голки робили ліс колючим і чорним. Попереду, у червоному світлі призахідного сонця ліс був здебільшого змішаним, з кленами та вишнями. Клара інстинктивно пішла на світло, не впевнена, чи варто їй підіймати галас, як навесні, щоб попередити ведмедів, чи слід поводитися якомога тихіше. Вона припускала, що це залежить від того, хто, на її думку, був із нею в лісі. Ведмідь, олень, мисливець чи привид. Шкода, що вона не мала ящика, щоб порадитися. Або Пітера. Так, Пітер майже завжди був кращим за ящик.

Ґамаш силою волі змусив свої руки вхопитися за наступну сходинку. Він не забував дихати й навіть наспівував вигадану ним пісеньку. Щоб відігнати страх. Він піднімався до темної плями нагорі. Дихай, тягнись, ступай. Дихай, тягнись, ступай. Нарешті він зробив це, і його голова просунулася крізь невеликий квадратний отвір у підлозі. Усе було так, як описано в книжці. Скрадок. «Треба бути п’яним у дим, щоб мати бажання сидіти нагорі», — подумав Ґамаш. Він підтягнувся, виліз через діру й піднявся на ноги, відчуваючи хвилю полегшення, яка за мить змінилася сліпучим жахом. Він упав на коліна і, підлізши до стовбура дерева, міцно обхопив його. Тонкий ящик був прилаштований на висоті двадцяти футів; він висів у повітрі в п’яти футах від стовбура, і лише хитка стара рейка відділяла Ґамаша від забуття. Ґамаш уп’явся руками в кору й, відчувши, як деревина прищикнула шкіру на долоні, зрадів болю, що відвертав усю увагу на себе. Своїм найбільшим страхом і жахливим підступництвом він вважав не те, що він може оступитися й упасти, і навіть не те, що дерев’яна платформа може обвалитися. Він боявся ступити за край. Це був страх запаморочення. Він відчував, що його тягне до краю і далі, наче до його ноги прикріпили якір. Без допомоги, перебуваючи в безпеці, він, по суті, міг би вбити себе. Він уявив, як це все відбувається, і від жаху йому перехопило подих; на мить він схопився за дерево, заплющив очі й спробував дихати діафрагмою, глибоко та розмірено. Це спрацювало. Поволі жах відступив, імовірність того, що він сам кинеться назустріч власній смерті, зменшилася. Він розплющив очі. І тоді він побачив. Побачив те, по що прийшов. Те, про що прочитав, сидячи в бістро, у старій книжці, купленій у Мирни. У «Мисливській енциклопедії для хлопчиків». Він читав про скрадки — споруди, які мисливці будували, щоб бачити оленів, які наближаються, і стріляти в них. Але це не те, що покликало Ґамаша з безпечного й теплого села. Він прийшов шукати щось інше, теж згадане в книжці. І зі свого місця вдалині він розгледів це.

Аж раптом він почув звук. Майже напевно людський голос. Чи наважиться він подивитися вниз? Чи наважиться він відпустити стовбур, підповзти до краю скрадка й перевірити? І знову той звук. Якийсь гул. Знайома мелодія. Що це було? Він обережно відпустив дерево і, розпластавшись животом на платформі, почав повільно посуватися до краю.

Він побачив знайому голову. Насправді це більше скидалося на грибний капелюх із волосся.

Клара вирішила, що їй слід піти за найгіршим сценарієм, але тепер не могла визначити, котрий із них найгірший. Ведмідь, мисливець чи привид? Думки про ведмедя нагадали їй про Вінні-Пуха та Слонопотама. Вона почала наспівувати. Мелодію, яку завжди наспівувала Джейн.

— Що робити з п’яним моряком?[69] — гукнув згори Ґамаш.

Клара внизу завмерла. То був Бог? Але Бог, напевне, точно знає, що робити з п’яним моряком? Крім того, Клара не могла повірити, що першим запитанням, з яким до неї звернеться Бог, буде «Про що ти взагалі думала?», а не якесь інше.

Вона підвела голову й побачила ящик. Ящик, що розмовляв. Її коліна підкосилися. Отже, вони таки розмовляли.

— Кларо? Це Арман Ґамаш. Я у скрадку.

Навіть із цієї неабиякої висоти в сутінках він побачив, як вона розгубилася.

А потім на її обличчі з’явилася широка усмішка.

— Скрадок? Я вже й забула, що він там. Дозвольте мені піднятися?

Але вона вже піднімалася по сходах, немов безсмертна шестирічна дитина. Ґамаш був вражений і наляканий водночас. Ще одне тіло, неважливо, наскільки струнке, — і вся конструкція може завалитися!

— Ого, тут казково! — Клара застрибнула на платформу. — Який краєвид! Добре, що погода прояснилася. Я чула, що завтра має бути сонячно. А ви що тут робите?

— А ви?

— Я не могла зосередитися на роботі й раптом зрозуміла, що мушу прийти сюди. Ну, не сюди, а туди, де померла Джейн. Я почуваюся винною перед Джейн.

— Важко жити далі й не відчувати провини.

— Напевне, ваша правда. — Вона повернулася й подивилася на нього, вражена. — То що ж привело вас сюди?