Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Це моє перше розслідування, — з тріумфом сказала Ніколь.

— А чому, як ви гадаєте, я сказав вам просто слухати й робити нотатки? Тому що у вас немає досвіду. Можете здогадатися, яке останнє речення?

Ніколь тепер зовсім замкнулася.

— «Я помилився».

Ґамаш підозрював, що він розмовляє сам із собою, та мусив спробувати. Усі ці речі, яких він учив Ніколь, він почув 25-річним новачком у відділку вбивств. Інспектор Комо всадовив його й розповів йому все за раз, а потім більше ніколи згадував. То був подарунок розміром із величезну гору, і Ґамаш щодня продовжував його розгортати. Він також зрозумів (ще коли слухав Комо), що цей подарунок призначений для того, щоб ним ділитися. І тому, ставши інспектором, він почав передавати ці знання і досвід наступному поколінню. Ґамаш знав, що на ньому лежала відповідальність лише за те, щоб спробувати. Що люди робили з цим далі — то вже їхня справа. Була ще одна мудрість, якою він мав поділитися.

— Сьогодні вранці я попросив вас подумати про те, як ви вчитеся. Що ви надумали?

— Я не знаю.

Йому пригадалися рядки з відомого вірша Рут Зардо: «Я просто піду якнайдалі, де вам мене ніколи не віднайти, не скривдити і не змусити говорити».

— Що? — запитала Ніколь.

Це було так несправедливо. Адже вона докладала всіх зусиль. Ходила за ним по п’ятах, навіть була готова залишитися в селі заради розслідування. І вона розкрила цю кляту справу. А чи отримала вона хоч якусь заслужену винагороду? Ні. Може, Ґамаш почав утрачати глузд, а той факт, що вона розкрила справу, змусив його побачити, яким він став жалюгідним? «Так і є, — подумала вона, коли її втомлене, насторожене око помітило рятівний острів. — Він заздрить. Я не винна». Вона вхопилася за сипкий пісок і видерлася з холодного моря на землю якраз вчасно. Вона відчувала, як чиїсь руки торкалися її щиколоток, сподіваючись затягнути її на дно. Але вона дісталася до свого острова, ціла й неушкоджена.

— Ми вчимося на своїх помилках, агенте Ніколь.

«Мені байдуже».

Розділ восьмий

— О, чудово, — сказала Рут, виглядаючи з дверей передпокою Пітера й Клари. Селяни.

— Bonjour, mes amours[75], — вигукнув Ґабрі, вальсуючи до будинку, — і Рут.

— Ми викупили магазин здорової їжі.

Олів’є проліз на кухню і поклав на стіл два пироги вівчаря й кілька паперових пакетів.

— Я помилилася, — сказала Рут, — це просто пара старих лантухів.

— Сука, — сказав Ґабрі.

— Шльондра, — гаркнула Рут. — Що в них?

— Для тебе, моя мачулочко…

Ґабрі схопив пакети і, як скажений фокусник, перевернув їх догори дном. Висипалися упаковки з картопляними чипсами, банки з солоними горішками кеш’ю, цукерки ручної роботи від шоколадного дому Маріель, що в Сен-Ремі. Там були желейні боби й тістечка «Жоз Луї»[76], лакричне асорті, сир Saint André. Коробка «½ Лун Мун»[77] впала на підлогу й підскочила.

— Золото! — вигукнула Клара, стаючи на коліна й зачерпуючи чудні, казкові жовті кремові тістечка у формі півмісяця.

— Моє, все моє!

— Я думала, що ти шоколадоголік, — сказала Мирна, хапаючи ідеальні, чудові солодощі з кремовою начинкою, з любов’ю приготовані мадам Маріель.

— У шторм будь-який порт згодиться. — Клара розірвала целофан і проковтнула тістечко, дивом запхнувши до рота якнайменше половину. Решта осіла на обличчі й у волоссі. — Не їла таких уже багато років. Десятки років.

— І все ж вони дуже пасують тобі! — сказав Ґабрі, обдивляючись Клару, яка мала вигляд, ніби знаменита пекарня «POM»[78] вибухнула перед її обличчям.

— Я принесла свої пакети, — сказала Рут, указуючи на стіл. Біля столу стояв Пітер, повернувшись до гостей спиною, занадто напруженою та прямою, навіть для нього самого. Його мати нарешті могла б пишатися його поставою, що вказувала на добрий фізичний і емоційний стан.

— Хто чого хоче? — відкарбував він, ніби звертаючись до стелажів. За його спиною гості обмінялися поглядами. Ґабрі змахнув тістечко з волосся Клари й повернув голову в бік Пітера. Клара знизала плечима й одразу зрозуміла, що зрадила Пітера. Одним легким рухом вона відмежувалася від його неприйнятної поведінки, хоча сама була її причиною. Перед тим як усі зібралися, вона розповіла Пітерові про свою пригоду з Ґамашем. Пожвавлена й схвильована, вона теревенила про свій ящик, про ліс і про бентежний підйом сходами до скрадку. Але потік слів приховав від неї тишу, що ставала дедалі пронизливішою. Вона не помітила його мовчання, його віддалення, поки не стало надто пізно й він відступив на свій крижаний острів.

Вона ненавиділа це місце. Він стояв там і дивився, засуджував і випромінював сарказм.

— Ти і твій герой розкрили смерть Джейн?

— Я думала, ти будеш задоволений, — напівзбрехала вона.

Насправді вона зовсім не думала, а якби подумала, то, мабуть, могла б передбачити його реакцію. Але оскільки йому було комфортно на своєму острові вигнанців, вона відступила на свій, озброєна праведним обуренням і зігріта моральною впевненістю. Вона підкинула до цього багаття великі колоди з надписом «Я маю рацію, а ти нечутливий виродок» і почувалася захищеною та заспокоєною.

— Чому ти не сказала мені? — запитав він. — Чому ти не покликала мене з собою?

Ось воно! Просте запитання. Пітер завжди вмів розбиратися в лайні. На жаль, сьогодні це було її лайно. Він поставив запитання, яке вона боялася поставити навіть собі. Чому вона цього не зробила? Раптом її прихисток, її острів, який невпинно ви́щав, почав тонути.

На цій ноті прибули гості. І тут Рут зробила дивовижну заяву, що вона теж має чим поділитися. «Смерть Джейн, мабуть, зворушила її до глибини душі», — подумала Клара. Її горе стояло на стійці. Джин «Танкарей», вермут «Мартіні і Россі» та шотландське віскі «Гленфіддік». Ціле багатство в пляшках, а Рут зазвичай не розкидалася грошима. Високою поезією рахунків не сплатиш. Насправді Клара не могла пригадати, коли Рут востаннє купувала собі випивку. А сьогодні літня жінка подолала довгий шлях до алкогольної крамниці у Вільямсбурзі й купила ці пляшки, а потім потягла їх через луку до їхнього будинку.

— Зупинись! — огризнулася Рут, махнувши ціпком на Пітера, який саме збирався відкрутити кришечку «Танкарею». — Це моє. Не чіпай. Хіба ти не маєш випивки, щоб запропонувати своїм гостям? — накинулася вона на Пітера, відштовхуючи його ліктем убік і засовуючи пляшки назад у паперові пакунки.

Притискаючи їх до себе, вона прошкутильгала до передпокою і поклала їх на підлогу під свою суконну куртку, як мати поклала б особливо дорогу їй дитину.

— Налий мені віскі! — гукнула вона звідти.

Дивно, але Клара почувалася комфортніше з цією Рут, ніж із тією, що виявила миттєво щедрість. Ця була дияволом, якого вона знала.

— Ти казала, що хочеш продати книжки? — запитала Мирна, заходячи