Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
Щоразу, коли в оперативному штабі дзвонив телефон, уся робота зупинялася. А він дзвонив часто. З різних підрозділів телефонували офіцери. Передзвонювали власники магазинів, сусіди, чиновники.
Старий вокзал Канадської національної залізниці ідеально підійшов для їхніх потреб. Добровільна пожежна команда допомогла розчистити місце в центрі приміщення, що, напевне, слугувало залою очікування. Блискучі панелі з лакованого дерева закривали стіни на чверть висоти, а на самих стінах висіли плакати з правилами протипожежної безпеки та минулими лауреатами Літературної премії генерал-губернатора як натяк на те, хто може бути начальником пожежної охорони. Офіцери поліції зняли ці плакати, акуратно згорнули їх у рулон і замінили на блок-схеми, карти та списки підозрюваних. Тепер це було схоже на будь-яку іншу кімнату для розслідування, тільки на старому й атмосферному залізничному вокзалі. Це був простір, який, здавалося, звик до очікування. Усі ті сотні, тисячі людей сиділи в цій кімнаті та чекали на потяги, які мали кудись відвезти їх або привезти додому їхніх близьких. А тепер чоловіки й жінки знову сиділи тут і чатували. Цього разу на звіт із лабораторії поліції Монреаля. Звіт, який відправить їх додому. Звіт, який знищить Крофтів. Ґамаш підвівся, вдав, що потягується, і почав ходити. Шеф завжди крокував, заклавши руки за спину, опустивши голову й дивлячись собі під ноги, коли йому не ставало терпіння. Тепер, коли інші вдавали, що сидять на телефонах і збирають інформацію, старший інспектор Ґамаш повільно, розміреним кроком обходив їх по колу. Неквапливо, незворушно, не зупиняючись.
Того ранку Ґамаш прокинувся ще до світанку. Його маленький дорожній будильник показував 5:55. Він завжди радів, коли годинник показував однакові цифри. За пів години потому, одягнений у свій найтепліший одяг, він навшпиньки спускався сходами до вхідних дверей готелю, коли почув шум на кухні.
— Bonjour, M. l’Inspecteur, — привітався Ґабрі, виходячи з кухні в темно-фіолетовому халаті та пухнастих капцях, з термосом у руках. — Я подумав, що ви, можливо, захочете випити кави з молоком. Візьміть із собою.
Ґамаш ледь не розцілував його.
— І, — Ґабрі витягнув з-за спини маленький паперовий пакетик, — кілька круасанів.
А за це Ґамаш був ладен побратися з ним.
— Merci, infiniment, Patron[82].
За кілька хвилин Арман Ґамаш сидів на вкритій інеєм дерев’яній лавці на луці. Протягом пів години він сидів у тихій, спокійній темряві ранку і спостерігав за тим, як мінялося небо. Чорне стало королівським синім, а потім з’явився золотавий відтінок. Синоптики нарешті вгадали. День розпочинався зі сліпучого, свіжого, чистого й холодного світанку. І село прокинулося. Один за одним у вікнах з’являлися вогні. То були кілька хвилин тиші, і Ґамаш віддавав належне кожній миті, наливаючи з термоса в маленький металевий кухоль густу, насичену café au lait і дістаючи з паперового пакета хрусткий круасан, ще теплий, нещодавно з духовки.
Ґамаш потягував каву й жував. Але здебільшого він спостерігав.
О шостій п’ятдесят у будинку Бена Гедлі увімкнули світло. За кілька хвилин можна було побачити Дейзі, яка шкутильгала по подвір’ю, виляючи хвостом. Ґамаш із власного досвіду знав, що більшість собак лизала свого господаря і виляла хвостом до останніх хвилин свого земного життя. Через вікно Ґамаш міг розрізнити рухи в будинку Бена — той готував сніданок.
Ґамаш чекав.
Село заворушилося, і на сьому тридцять більшість будинків ожила. Люсі випустили з будинку Морров, і вона блукала навколо та принюхувалась. Вона потягнула носом повітря, повільно повернулася й пішла, потім пришвидшилася й нарешті побігла до лісової стежки, що привела її додому. Назад до мами. Ґамаш дивився, як хвіст із золотистими пасмами зникає серед кленових і вишневих дерев, і відчував, як розривається його серце. A за кілька хвилин вийшла Клара й покликала Люсі. Почулося безпорадне «гав», і Ґамаш побачив, як Клара зайшла в ліс і за мить повернулася. За нею понуро пленталася Люсі, її хвіст уже не метлявся.
Минулої ночі Клара спала уривками, прокидаючись що кілька годин із відчуттям тривоги, яке вже ставало її супутником. Відчуттям утрати. Це був не крик, як раніше, а скоріше стогін у глибині душі. Вони з Пітером ще раз поговорили за миттям посуду, поки інші сиділи у вітальні, обдумуючи можливість того, що Джейн було вбито.
— Мені шкода, — сказала Клара, тримаючи в руці рушник для посуду і приймаючи від Пітера теплі, мокрі тарілки. — Я повинна була розповісти тобі про мою розмову з Ґамашем.
— Чому ж не розповіла?
— Не знаю.
— Це кепсько, Кларо. Може, ти мені не довіряєш?
Він вдивлявся в її обличчя, і його крижано-блакитні очі були гострими й холодними. Вона знала, що повинна обійняти його, повинна сказати йому, як сильно вона його кохає, як довіряє йому і як він їй потрібен. Але щось стримувало її. І знову воно. Мовчання. Щось недомовлене. «То що, все саме так і починається? — запитала себе Клара. — Цими прірвами між подружжям, заповненими не затишком і близькістю, а надвеликою мірою недомовок і сказаного?»
Її коханий знову закрився. Скам’янів. Став незворушним і холодним.
У цей момент до них увійшов Бен і застав їх за чимось більш інтимним, ніж секс. Їхні злість і біль були повністю відкриті. Бен затнувся, почав щось белькотіти, заплутався й нарешті пішов із виглядом дитини, яка зненацька застала батьків.
Того вечора, коли всі розійшлися, Клара сказала Пітерові те, що, як вона знала, йому давно хотілося почути. Як сильно вона йому довіряла і як любила його. Як їй шкода і як вона вдячна за його терпіння попри власний біль через смерть Джейн. І вона попросила в нього прощення. І він пробачив, і вони пригорнулися одне до одного і трималися в обіймах, доки їхнє дихання не стало глибоким, рівним і синхронним.
Однак щось залишилося недомовленим.
Наступного ранку Клара встала рано, випустила Люсі та приготувала Пітеру млинці з кленовим сиропом і беконом. Несподіваний запах в’яленого бекону по-канадськи, свіжої кави й деревного диму розбудив Пітера. Лежачи в ліжку, він вирішив спробувати забути вчорашні образи. До того Пітер зайвий раз переконався, що виставляти почуття напоказ занадто небезпечно. Він прийняв душ, одягнув чистий одяг, напустив на себе свій звичайний діловий вигляд і спустився.
— Як ти гадаєш, коли Йоланда переїде? — Клара запитала Пітера за сніданком.
— Думаю, після того як зачитають заповіт. За кілька днів, може, за тиждень.
— Не можу повірити, що Джейн залишила свій дім Йоланді. Вона не могла цього зробити хоча б тому, що знала, як сильно я її ненавиджу.
— Можливо, справа була не в тобі, Кларо.
Ну от!
«А
