Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
Ось і все.
— Що з ним буде? — запитав Метью, навіть не намагаючись сперечатися.
— Я хотів би поговорити з ним, — сказав мсьє Ґіметт. — Моя робота — представляти його інтереси. Я прийшов сюди з поліцією, але я не працюю на них. Офіс опікунів Квебеку не залежить від поліції. Фактично, я працюю на Філіппа.
— Зрозуміло, — сказав Метью. — Йому доведеться їхати до буцегарні?
— Дорогою сюди ми розмовляли в машині. Старший інспектор Ґамаш не має наміру звинувачувати Філіппа в убивстві через необережність.
— То що з ним може статися? — знову запитав Метью.
— Його відвезуть до поліцейського відділку в Сен-Ремі й звинуватять у «бешкетництві».
Брови Метью поповзли вгору. Знай він, що можна бути звинуваченим у «бешкетництві», його власна юність могла б скластися зовсім інакше. Він був бешкетником, як і його син. Тепер, здається, цьому буде і юридичне підтвердження.
— Але ж він лише хлопчик, — сказала Сюзанна, відчуваючи, що повинна сказати щось на захист сина.
— Йому чотирнадцять. Досить дорослий, щоб відрізнити, що добре, а що погано, — м’яко, але твердо відповів Ґамаш. — Він повинен знати, що, коли він чинить погано, навіть ненавмисно, є наслідки. Філіпп був серед тих хлопців, які кидали гній у мосьє Дюбо й Брюле?
Зміна теми, здавалося, оживила Метью.
— Так. Він прийшов додому й хвалився цим. — Метью пам’ятав, як стояв на кухні й дивився на свого маленького сина, гадаючи, хто ж цей незнайомець.
— Але чи ви впевнені? Я знаю, що міс Ніл назвала три імені, зокрема Філіппа, але вона могла помилилася принаймні з одним із них.
— Справді? — запитала Сюзанна, і надія на мить відродилася, але вона згадала, що це не має значення. Кілька днів тому вона була пригнічена думкою про те, що її син таке утнув і його спіймали. Однак це було ніщо порівняно з його наступним учинком.
— Я можу його побачити? — запитав мосьє Ґіметт. — Тільки я і старший інспектор Ґамаш.
Метью завагався.
— Пам’ятайте, пане Крофт, я не працюю на поліцію.
У Крофта все одно не було вибору, і він це знав. Він повів їх нагору й постукав у зачинені двері. Ніхто не відповів. Він постукав ще раз. Відповіді так само не було. Він поклав руку на ручку, потім прибрав і постукав ще раз, цього разу гукаючи сина на ім’я.
Ґамаш з цікавістю спостерігав за Крофтом. Нарешті він простягнув руку, повернув ручку дверей і зайшов до кімнати Філіппа.
Філіпп стояв спиною до дверей і кивав головою. Навіть на відстані Ґамаш почув металеві, пронизливі звуки музики, що долинала з навушників. На Філіппові був звичний для сьогоднішніх підлітків одяг — мішкуватий светр і мішкуваті штани. Стіни його кімнати були обклеєні плакатами рок- і реп-гуртів, і на всіх — зухвалі, набундючені молодики. Між плакатами ледь проглядалися шпалери. Маленькі хокеїсти в червоних светрах команди «Монреаль Канадієнс».
Ґіметт торкнувся Філіппа за плече. Філіпп розплющив очі й подивився на них з такою ненавистю, що обом чоловікам на мить здалося, що він на них накинеться. Потім той погляд зник. Філіпп влучив не в ту ціль, і не вперше.
— Так, чого ви хочете?
— Філіппе, я Клод Ґіметт з Офісу опікунів Квебеку, а це старший інспектор Ґамаш із поліції Квебеку.
Ґамаш очікував зустріти переляканого хлопчика, і він знав, що страх набуває різних форм. Агресія була поширеним явищем. Люди, які гнівалися, майже завжди були налякані. Зарозумілість, сльози, позірний спокій, але знервовані руки та очі. Щось майже завжди видавало страх. Але Філіпп Крофт не здавався наляканим. Його вигляд видавав… тріумф.
— І що?
— Ми тут через смерть Джейн Ніл.
— Так. Я чув про неї. Яке це стосується мене?
— Ми вважаємо, що це зробив ти, Філіппе.
— Та невже? Чому?
— Її кров була на луку, знайденому у вашому підвалі, разом із твоїми відбитками. Її кров також була на твоєму одязі.
— І це все?
— На твоєму велосипеді теж була кров. Кров міс Ніл.
Філіпп здавався задоволеним собою.
— Я цього не робив.
— Тоді як ти це поясниш? — запитав Ґамаш.
— А ви як?
Ґамаш сів.
— Розповісти тобі? Ось що сталося, гадаю. Недільного ранку ти вийшов із дому на світанні. Щось спонукало тебе взяти старий лук і стріли й поїхати на велосипеді до того місця. Ми знаємо, що колись там полював твій дідусь. Він навіть зробив скрадок на тому старому кленові, чи не так?
Філіпп продовжував дивитися на нього. «Або крізь мене», — подумав Ґамаш.
— Потім щось сталося. Або твоя рука зісковзнула і стріла вилетіла помилково, або ти навмисно вистрілив, думаючи, що там олень. У будь-якому разі результат був катастрофічним. Що сталося потім, Філіппе?
Ґамаш спостерігав і чекав, як і мсьє Ґіметт. Утім, Філіпп був незворушний, на його обличчі не було жодних емоцій, наче розповідали про когось іншого. Потім він звів брови й посміхнувся.
— Продовжуйте. Стає щодалі цікавіше. Отже, стара леді відкинулася, а я повинен нетямитися від горя? Але мене там не було, пам’ятаєте?
— Я забув, — сказав Ґамаш. — То дозволь мені продовжити. Ти кмітливий хлопець. — Тут Філіпп насупився. Йому явно не подобалося таке поблажливе ставлення. — Ти зрозумів, що вона мертва. Ти шукав стрілу і знайшов її, так кров потрапила на твої руки й одяг. Потім ти повернувся додому й сховав лук і стрілу в підвалі. Але твоя мати помітила плями на твоєму одязі й запитала про них. Ти, напевне, вигадав якусь історію. Але вона також знайшла в підвалі лук і стріли. Почувши про смерть Джейн Ніл, вона склала все докупи. Вона спалила стрілу, та не лук, бо він був занадто великий, щоб поміститися в топці.
— Слухайте, чоловіче. Я розумію, що ви старий, тож дозвольте мені повторити повільно. Мене там не було. Я цього не робив. Comprends?[87].
— Тоді хто це зробив? — запитав Ґіметт.
— Подумаймо, хто це міг зробити. Ну, хто в цьому будинку є досвідченим мисливцем?
— Ти хочеш сказати, що міс Ніл убив твій батько? — запитав Ґіметт.
— Ви двоє ідіотів? Звісно, він це зробив.
— А як щодо плям крові на твоєму велосипеді? На твоєму одязі? — здивовано запитав Ґіметт.
— Слухайте, я розповім вам, що сталося. Можливо, ви захочете записати мої слова.
Але Ґамаш не зрушив з місця, просто мовчки дивився на Філіппа.
— Мій батько прийшов додому геть засмучений. Його рукавички були всі в крові. Я вийшов подивитися,
