Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Це правда?

Ґамаш кивнув.

— Це моя провина? Тому що я заперечив вам? Який дурень! Чому я просто не тримав рота на замку? — Бовуар сновигав по маленькому офісу, як леопард у пастці.

— Причина не в тобі. Ти все зробив правильно. Єдине, що ти міг зробити. Як і я. Як і суперінтендант Бребо, якщо вже на те пішло.

— Я думав, він ваш друг.

— Так і є. Слухай, не переживай через це. Коли я телефонував суперінтенданту, я знав, що йому доведеться це зробити. Перед цим я зателефонував Рейн-Марі, щоб обговорити це з нею.

Бовуар відчув укол, крихітну точку болю, через те, що старший інспектор радився з дружиною, але не з ним. Він знав, що це нерозсудливо, але почуття часто нерозсудливі. Саме тому він намагався їх уникати.

— Коли вона сказала «зроби це», я зателефонував йому з чистою совістю. Я не можу заарештувати Метью Крофта.

— Що ж, якщо ви не можете, то і я не можу. Я не буду робити брудну роботу за Бребо.

— Суперінтенданта Бребо, а робота це твоя. Що я чув сьогодні вдень? Маячню від адвоката диявола? Ти ж знаєш, як я це ненавиджу. Говори те, що справді думаєш, не грай у позірні недалекі ігри розуму. То так і було? Прийняв інший бік, як у якійсь пустопорожній підлітковій інтелектуальній грі?

— Ні, не так. Я дійсно вважаю, що це зробив Метью Крофт.

— То заарештуй його.

— Це ще не все.

Тепер Бовуар мав справді нещасний вигляд.

— Суперінтендант Бребо наказав мені забрати ваш значок і пістолет.

Це шокувало Ґамаша. Якби він продумав усі наслідки до кінця, він би не здивувався, та він цього не очікував. Він відчув, як стиснувся його шлунок. Власна реакція приголомшила його. Він мусив би подумати, чому так сталося, і, на щастя, мав час на роздуми — у нього попереду була довга дорога додому.

Ґамаш опанував себе, засунув руку до нагрудної кишені й витягнув звідти свій значок і посвідчення. Потім зняв кобуру з ременя.

— Мені шкода, — прошепотів Бовуар.

Ґамаш швидко оговтався, але не настільки, щоб приховати свої почуття від Бовуара. Забираючи речі шефа, Бовуар згадав одну з багатьох істин, яких його навчив Ґамаш. Від Матвія, 10:36.

Похорон Джейн Ніл, дівиці з села Три Сосни в окрузі Сен-Ремі, провінції Квебек, відбулися за два дні. Дзвони Église Ste Marie[92] дзвонили й розносили луну долинами; їх можна було почути за багато миль звідси й відчути глибоко в землі, де жили істоти, яких могло й не бути, якби не жила сама Джейн Ніл.

І ось люди зібралися, щоб офіційно попрощатись із Джейн Ніл. Серед них був і Арман Ґамаш, він приїхав автівкою з Монреаля. Це була приємна перерва у його вимушеній бездіяльності. Він попростував крізь натовп, через парадний вхід до маленької церкви, й опинився в темряві всередині. Ґамашу завжди здавалося парадоксальним, що церкви були похмурими. Після сонячного світла потрібно було близько хвилини, щоб очі пристосуватися до темряви. І навіть тоді Ґамаш ніколи не відчував себе як удома. Церкви були або великими печеристими данинами не стільки Богові, скільки багатству і привілеям громади, або суворими, холодними данинами аскетизмові.

Ґамаш із задоволенням ходив до церкви, бо йому були до вподоби церковна музика, краса церковної мови й тиша. Але ближчим до Бога він почувався у своєму «вольво». Помітивши в натовпі Бовуара, він помахав йому рукою і попрямував до нього.

— Я сподівався, що ви будете тут, — сказав Бовуар. — Вам буде цікаво почути, що ми заарештували всю родину Крофтів разом із їхніми тваринами.

— Вигадали варіант «про всяк випадок».

— До біса влучно, напарнику!

Ґамаш не бачив Бовуара відтоді, як поїхав удень у вівторок, але кілька разів вони спілкувалися телефоном. Бовуару хотілося тримати Ґамаша в курсі подій, а Ґамаш волів переконатися, що Бовуар знає, що він не тримає на нього образи.

Труну внесли до церкви. За нею хиткою ходою йшла Йоланда. Андре, худий і єлейний, крокував поруч, а позаду плентався Бернар — його хитрі, жваві очі металися по всіх усюдах, наче в пошуках наступної жертви.

Ґамаш відчув глибокий жаль до Йоланди. Не через біль, який вона переживала, а через той біль, якого вона не знала. Він подумки молився, щоб настав день, коли їй не доведеться вдавати емоції (образа не рахується), бо вона їх насправді відчуватиме. Усі в церкві були сумні, але найсумніший вигляд мала постать Йоланди. І, безумовно, найжалюгідніший.

Служба була короткою і безликою. Священник очевидно ніколи не зустрічався з Джейн Ніл. Жоден член сім’ї не піднявся, щоб виступити, окрім Андре, який прочитав одну з прекрасних цитат із Біблії, утім, із меншим натхненням, ніж він міг би прочитати програму телепередач. Службу правили винятково французькою, хоча сама Джейн була англійкою, і була вона винятково католицькою, хоча сама Джейн ходила до англіканської церкви. Потім Йоланда, Андре й Бернар супроводили труну на церемонію поховання «винятково для членів сім’ї», хоча справжньою сім’єю Джейн були її друзі.

— Сьогодні в повітрі відчувається справжній холод, — Клара Морров, з почервонілими очима, опинилася поруч із Ґамашем. — Сьогодні ввечері гарбузи вкриються інієм. — Їй вдалося всміхнутися. — Ми проводимо панахиду за Джейн у церкві Святого Томаса в неділю. Тиждень із дня її смерті. Ми б хотіли, щоб ви були там, якщо ви не проти прийти ще раз.

Ґамаш не заперечував. Озираючись навколо, він розумів, наскільки йому подобається це місце й ці люди. Шкода тільки, що один із них був убивцею.

Розділ десятий

Панахида за Джейн Ніл була короткою і милою, і якби панахиди могли бути пухкими, то ця була б точною копією жінки. Насправді служба була нічим іншим, як низкою коротеньких промов: друзі Джейн уставали одне за одним і говорили про неї французькою та англійською мовами. Панахида була простою, а послання — зрозумілим. Її смерть була лише однією миттю в повному і прекрасному житті. Вона була з ними стільки, скільки їй було призначено. Ні хвилиною більше, ні хвилиною менше. Джейн Ніл знала: коли настане її час, Бог не запитає, у скількох комітетах вона засідала, скільки грошей вона заробила або які призи виграла. Ні. Він запитає, скільком створінням вона допомогла. І Джейн Ніл матиме, що відповісти.

Наприкінці служби Рут підвелася й заспівала тонким, невпевненим альтом: «Що робити з п’яним моряком?»[93]. Вона співала морську пісеньку на чверть швидкості, як плач, а потім повільно набрала швидкість. До неї приєднався Ґабрі, далі Бен, і врешті-решт ожила вся церква. Люди плескали в долоні, розгойдували стегнами й запитували під музику: «Що