Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Ви справді думаєте, що річ саме в цьому, інспекторе? Армана Ґамаша відсторонили не тому, що ми розійшлися в думках щодо того, хто це зробив, а тому, що він відмовився виконувати прямий наказ. І тут нічого не змінилося. Крім того, наскільки я пам’ятаю, якби його воля, то він заарештував би чотирнадцятирічного хлопця.

Один із туристів схопив за руку свого сина-підлітка, який був настільки шокований, що дозволив батькові потримати її якусь долю секунди.

— Ну, не заарештував би, не зовсім так, — сказав Бовуар.

— Ви не допомагаєте цим справі, інспекторе.

— Так, сер. Старший інспектор знає цю справу й цих людей. Минув уже тиждень, і ми дозволили слідам охолонути, бо були змушені розглядати це як імовірний нещасний випадок. Буде логічно, якщо він очолить це розслідування. Ви це знаєте, і я це знаю.

— І він це знає.

— Гадаю, я мушу погодитися. Voyons[96], що важливіше — покарати чи отримати найкращі результати?

— Гаразд. І скажіть йому, що йому пощастило мати такого адвоката, як ви. Шкода, що в мене немає.

— Він у вас є.

Коли Бребо поклав слухавку, він перевів погляд на місце, де стояли туристи, і побачив, що біля кіоску нікого не було.

— Дякую, Жане Ґі, — Ґамаш узяв у нього посвідчення, значок і пістолет. Він думав про те, чому йому так боляче було від них відмовлятися. Багато років тому, коли він уперше отримав посвідчення і пістолет, Ґамаш відчував себе прийнятим, успішним в очах суспільства і, що важливіше, в очах своїх батьків. Потім, коли посвідчення і пістолет довелося віддати, раптом з’явився страх. У нього не просто забрали зброю, його позбавили схвалення. Страх минув, залишилося хіба що відлуння, примара того невпевненого в собі юнака, яким він колись був.

Дорогою додому після відсторонення Ґамаш згадав аналогію, яку хтось розповів йому багато років тому. Наше життя схоже на життя в «довгому будинку»[97]. Ми входимо немовлятами з одного боку й виходимо з протилежного, коли настає наш час. А в проміжку між цими подіями ми пересуваємося однією великою, довгою кімнатою. Усі, кого ми коли-небудь зустрічали, кожна наша думка, кожна дія живуть у цій кімнаті разом із нами. Доки ми не примиримося з неприємними моментами нашого минулого, вони продовжуватимуть дошкуляти нам із глибини того довгого будинку. А найгучніші та найнеприємніші з них час від часу вказуватимуть нам, що робити, керуючи нашими діями впродовж багатьох років потому.

Ґамаш не був упевнений, що погоджується з такою аналогією, допоки йому не довелося покласти пістолет у долоню Жана Ґі. Отоді той невпевнений юнак знову ожив і прошепотів: «Без нього ти ніщо. Що подумають люди?». Те, що Ґамаш усвідомив недоречність своєї реакції, не змусило наляканого юнака залишити довгий будинок, це просто означало, що він більше не був там головним.

— Куди тепер? До будинку Джейн Ніл?

Тепер вони могли офіційно розглядати справу як розслідування навмисного вбивства. Бовуара, як і Ґамаша, охопила нетерплячка.

— Аякже! Та спочатку нам треба заїхати в одне місце.

— Oui, állô?[98] — відповів у слухавці веселий голос, а потім почувся дитячий крик.

— Соланж? — запитала Клара.

— Állô? Állô?[99]

— Соланж! — покликала Клара.

— Bonjour? Hello?[100] — у будинку Соланж і голові Клари уже волали.

— Соланж! — закричала Клара.

— C’est moi-même[101]! — вигукнула Соланж.

— Це Клара Морров! — закричала Клара.

— Ні, я завтра не можу.

— Клара Морров!

— У суботу?

«О боже, — подумала Клара, — дякую, що вберіг мене від дітей!»

— Клара! — заволала вона.

— Клара? Яка Клара? — запитала Соланж цілком нормальним голосом, коли те породження пекла замовкло: Соланж, напевне, приклала його до грудей.

— Клара Морров, Соланж. Ми познайомилися на заняттях із фітнесу. Вітаю з народженням дитини! — вона намагалася звучати щиро.

— Так, я пам’ятаю. Як ви поживаєте?

— Просто чудово. Але я телефоную у справі. Вибачте, що турбую вас у відпустці, але це пов’язано з вашою нотаріальною практикою.

— О, все гаразд! З офісу дзвонять щодня. Чим я можу вам допомогти?

— Ви знали, що Джейн Ніл померла?

— Ні, ні, я не чула. Мені дуже шкода.

— Нещасний випадок. У лісі.

— О, я таки чула про це, коли повернулася. Я відвідувала батьків у Монреалі на День подяки, тож пропустила новини. Ви хочете сказати, що то була Джейн Ніл?

— Так.

— А хіба поліція цим не займалася?

— Так, займалася. Здається, вони вважають, що її нотаріусом був Норман Стіклі з Вільямсбурга. Та я думала, що вона приходила до вас.

— Ви не могли б прийти до мене в офіс завтра вранці?

— О котрій вам зручно?

— Скажімо, об одинадцятій. Кларо, і запросіть, будь ласка, поліцію. Я гадаю, їм буде цікаво.

Філіппу Крофту знадобилося кілька хвилин, щоб повірити, що це не пастка, перш ніж він у всьому зізнався. Його довгі бліді пальці перебирали ковтунці на спортивних штанах, поки він розповідав свою історію. Він хотів покарати батька, тому взяв старий лук і стріли та пішов на полювання. Він вистрілив лише раз. Але цього було достатньо. Замість оленя, якого він думав, що вбив, він знайшов Джейн Ніл, розпластану. Мертву. Він усе ще бачить її очі. Вони переслідують його.

— Тепер ти можеш їх відпустити, — тихо сказав Ґамаш. — Вони — нічний кошмар когось іншого.

Філіпп лише кивнув, і Ґамаш згадав про Мирну й біль, який ми обираємо нести в собі. Йому захотілося обійняти Філіппа й сказати йому, що йому не завжди буде чотирнадцять. Щоб просто підтримати.

Але Ґамаш цього не зробив. Він знав: попри добрий намір, його вчинок буде розцінений як насильство. Як образа. Замість цього він простягнув хлопцю свою велику, тверду руку. За мить Філіпп просунув свою бліду руку в його долоню, наче він ніколи раніше не тиснув руку чоловікові, і потиснув її.

Ґамаш і Бовуар повернулися до села й застали там агента Лакост, яка відбивалася від Йоланди. Її відправили до котеджу Джейн Ніл із ордером на руках. Їй вдалося витягнути Йоланду з будинку й замкнути двері, і тепер вона відпрацьовувала свій образ вартового палацу, непохитного перед обличчям провокації.

— Я подам на тебе до суду. Тебе звільнять, потворна маленька шльондро! — помітивши Бовуара, Йоланда повернулася до нього. — Як ви посміли вигнати мене з мого власного будинку?

— Ви показували місіс Фонтейн ордер, агенте?

— Так, сер.

— Тоді ви знаєте, — Бовуар повернувся до Йоланди, — що тепер це розслідування вбивства. Я так розумію, ви хочете з’ясувати, хто вбив вашу тітку?

Удар був ниций, але майже завжди ефективний. Хто б сказав «ні»?

— Ні. Мені байдуже. Це її поверне? Скажіть мені, що це її поверне, і я впущу вас у свій будинок.

— Ми вже в будинку,