Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
— Їх з’їдять, — сказав Бовуар.
— Саме так. Хоч якась користь буде. Еббі Гофман[105] казав, що ми всі повинні їсти тих, кого вбиваємо. Це поклало б край війнам.
Не вперше Бовуар не знаходив слів, щоб відповісти Ґамашу. Чи був той серйозним? Чи, можливо, трохи зворушений? А хто такий абат Оффман? Місцевий клірик? Звучить саме так, як сказав би якийсь християнський містик.
Наступного ранку команда знову зібралася в оперативному штабі, усі були проінформовані про останні події та отримали завдання. На своєму столі Ґамаш знайшов маленький паперовий пакетик, а всередині нього еклер. Поряд лежав папірець, на якому великими дитячими літерами було виведено: «Від агента Ніколь».
Ніколь спостерігала, як він розгортає пакетик.
— Агенте Ніколь, на два слова, будь ласка.
— Так, сер.
Еклер, очевидно, спрацював. Він не міг продовжувати свою нерозумну поведінку.
Ґамаш указав на стіл у дальньому кінці кімнати, якнайдалі від інших.
— Дякую за еклер. Ви перевіряли, чи був заповіт Джейн Ніл, який зберігав Стіклі, останнім?
«І це все? За всі зусилля, за те, що пішла зранку до пекарні Сари, щоб купити тістечко? Усе заради кількох слів подяки? А тепер він знову влаштовує мені перехресний допит?» У неї в голові все закрутилося. Це було явно несправедливо, але вона мусила думати швидко. Вона знала правду, але це могло завдати їй неприємностей. «Що сказати? Може, знову згадати про тістечка? Але ні, він чекав відповіді на своє запитання».
— Так, сер, перевіряла. Він підтвердив, що метр Стіклі має останній заповіт.
— І хто цей «він»?
— Той, хто був на іншому кінці дроту.
Спокійне обличчя Ґамаша змінилося. Він нахилився вперед, суворий і роздратований.
— Припиніть розмовляти зі мною в такому тоні. Ви будете відповідати на мої запитання докладно, з повагою і вдумливо. І навіть більше, — його голос став тихішим, він майже шепотів. Люди, які чули цей тон, рідко його забували. — Ви відповідатимете на мої запитання правдиво.
Ґамаш зробив паузу й пильно подивився в її зухвалі очі. Він утомився від її неадекватної поведінки. Він зробив усе, що міг. Усупереч добрим порадам він залишив її, але тепер вона брехала, уже вдруге.
— Припиніть сутулитися на стільці, як вередлива дитина. Сидіть прямо, коли зі мною розмовляєте. Дивіться на мене.
Ніколь відреагувала миттєво.
— Кому ви телефонували, щоб запитати про заповіт, агенте?
— Я зателефонувала в управління в Монреалі й попросила чоловіка, який мені відповів, перевірити заповіт. Він передзвонив і надав цю інформацію. Вона недостовірна, сер? Якщо так, то це не моя провина. Я повірила йому. Я поклалася на нього, сподіваючись, що він виконає свою роботу належним чином.
Ґамаш був настільки вражений її відповіддю, що відчув би захоплення, якби це не було так огидно.
Правда полягала в тому, що вона нікому не телефонувала, бо не знала, кому телефонувати. Ґамаш принаймні міг би дати їй пораду. Він так пишався тим, що любить брати молодих людей під своє крило, а потім завзято їм допомагати. Це була його власна вина.
— Як звати людину з управління?
— Я не знаю.
Ґамаш утомився, це була марна трата часу. Він марнував на неї час. Але він міг спробувати зробити ще одну річ. Він міг показати їй її майбутнє, якщо вона й надалі не старатиметься.
— Ходімо зі мною.
Будинок Рут Зардо був крихітним і тісним, заповненим високими стосами паперів, журналів і зошитів. Уздовж стін вишикувалися книги; вони розташувалися на ослінчиках, окупували журнальний столик і кухонний стіл. Ними була заставлена шафа, куди вона закинула їхні куртки.
— Я щойно випила останню чашку кави й не маю наміру варити знову, — наголосила Рут.
«От сука!» — подумала Ніколь.
— Ми маємо лише кілька запитань, — сказав Ґамаш.
— Я не запрошуватиму вас сідати, тож покваптеся.
Ніколь не могла повірити в таку нечемність. Є ж люди.
— Чи знала Джейн Ніл, що ви розповіли її батькам про Андреаса Селінські? — запитав Ґамаш, і в будинку запала тиша.
Рут Зардо могла мати дуже вагому причину бажати смерті Джейн Ніл. Припустімо, Рут думала, що, коли її давня зрада Джейн випливе назовні, її дружнім стосункам із мешканцями Трьох Сосен настане кінець. Люди, які любили її, попри її характер, раптом побачать її справжню. Вони зненавиділи б її, якби дізналися про той жахливий вчинок, і залишили б саму. Злу, нестерпну, самотню стару жінку. Вона не могла так ризикувати, занадто багато було поставлено на карту.
За роки розслідування вбивств Ґамаш знав, що завжди існує мотив, і цей мотив часто не мав абсолютно жодного сенсу ні для кого, окрім убивці. Але для цієї людини він мав безумовне значення.
— Проходьте, — сказала вона, показуючи на кухонний стіл. То був садовий стіл, навколо якого стояли чотири металеві стільці з «Кенедіан тайа»[106]. Сівши за стіл, вона побачила, як він озирається, і сказала, випереджаючи його запитання:
— Мій чоловік помер кілька років тому. Відтоді я продаю потроху, переважно антикваріат, який залишився від родини. Олів’є допомагає мені з продажами. Це тримає мене на плаву, не більше того.
— Андреас Селінські, — нагадав він їй.
— Я почула вас із першого разу. То сталося шістдесят років тому. Кого це зараз турбує?
— Тіммер Гедлі було не байдуже.
— Що ви про це знаєте?
— Вона знала, що ви зробили, вона підслухала вашу розмову з батьками Джейн. — Говорячи це, він уважно слідкував за обличчям Рут. — Тіммер зберегла твою таємницю і шкодувала про це до кінця свого життя. Але, можливо, Тіммер розповіла Джейн урешті-решт. Як ви гадаєте?
— Гадаю, що екстрасенс із вас паршивий. Тіммер мертва, Джейн мертва. Нехай минуле залишається в минулому.
— А ви можете все залишити в минулому?
Хто заподіяв тобі біль
такий невиправний,
що кожну нову спробу ти вітаєш
посміхом презирливим?
Рут пирхнула:
— Ви справді думаєте, що можете мені допомогти, цитуючи мої власні вірші? Ви що, всю ніч зубрили, готуючись до цієї бесіди, немов студент перед іспитом? Сподівалися довести мене до сліз перед обличчям мого власного болю? Нісенітниця.
— Взагалі-то, я знаю напам’ять весь цей вірш:
Куди, коли ці зерна гніву впали,
що пишно квітнуть так,
политі
