Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

у будинку, але Клара знала, що Джейн теж була там, у проміжках між чужими людьми. Ґамаш провів Клару й Пітера через знайому кухню до розпашних дверей. До дверей, через які вони ніколи не проходили. Якась частина Клари зараз хотіла розвернутися й піти додому. Ніколи не бачити того, що Джейн так старанно приховувала від них усіх. Пройти через двері здавалося зрадою довіри Джейн, порушенням, визнанням того, що Джейн більше немає, щоб зупинити їх.

Що ж, дуже шкода. Її цікавість перемогла. Вона із силою штовхнула двері і пройшла крізь них, ніби ніколи не мала жодних сумнівів. Пройшла прямо в психодилічні спогади.

Першою реакцією Клари був сміх. Якусь мить вона стояла приголомшена, а потім почала сміятися. І сміялася. І сміялася, доки не подумала, що впісяється. Пітер незабаром не витримав і теж почав сміятися. Ґамаш, який до цього моменту бачив у кімнаті лише пародію, усміхнувся, потім хихикнув, потім засміявся і за мить реготав так сильно, що мусив витирати сльози.

— Який жахливий несмак, Бетмене, — сказала Клара Пітеру, який зігнувся навпіл, регочучи ще дужче.

— Сильно, їй-бо, сильно! — задихаючись, промовив він і встиг підняти два пальці на знак миру, перш ніж мусив покласти обидві руки на коліна, щоб підтримати тіло, яке аж підкидало. — Ти ж не думаєш, що Джейн налаштувалася на нашу хвилю, увімкнулася й вимкнулася?

— Я б сказала, що медіум тут — це послання, — Клара вказала на божевільних смайликів і сміялася, доки не заспокоїлася. Вона трималася за Пітера, обіймаючи його, щоб не сповзти на підлогу.

Кімната була не тільки надмірно абсурдною, вона приносила полегшення. За хвилину-дві вони опанували себе й піднялися нагору. У спальні Клара взяла до рук пошарпану книжку, що лежала біля ліжка Джейн. «Заскочений радістю» К. С. Льюїса. Від неї пахло туалетною водою «Флоріс».

— Я не розумію, — сказав Пітер, коли вони спустилися сходами й сіли перед каміном.

Клара нічого не могла з собою вдіяти. Простягнувши руку, вона торкнулася блискучих жовтих шпалер зі смайликами. Вони були оксамитові. Мимовільний регіт виривався назовні, і вона стримувалася, аби знову не вибухнути сміхом. Це справді було надто безглуздим.

— Чому Джейн не дозволила нам побачити цю кімнату? — запитав Пітер. — Я хочу сказати, що вона не така вже й погана.

Вони всі витріщилися на нього, не вірячи своїм очам.

— Ну, ви знаєте, що я маю на увазі.

— Я точно знаю, що ви маєте на увазі, — погодився Ґамаш. — Мені теж це цікавить. Якби вона не соромилася цього, то вона б пускала сюди людей. Якщо ж соромилася, то чому б просто не позбулася цього? Ні, я думаю, що нас відвертають усім цим, можливо, навіть навмисно.

Він зробив паузу. Можливо, саме тому тут ці жахливі шпалери. Це була хитрість, оманливий маневр, застосований навмисно, щоб відвернути їхню увагу від єдиної речі, яку Джейн хотіла приховати від сторонніх очей. Нарешті він відчув, що може дати відповідь, навіщо вона наклеїла на стіни цей огидний папір.

— У цій кімнаті є ще дещо. Предмет меблів, можливо, глиняний посуд, книга. Воно тут.

Вони вчотирьох розділилися й почали обшукувати кімнату знову. Клара попрямувала до кераміки, про яку розповідав їй Олів’є. Старі глиняні кухлі та миски, виготовлені в Квебеку — одне з перших промислових виробництв іще в 1700-х роках. Примітивні зображення корів, коней, свиней і квітів наносили губкою на грубий глиняний посуд. Це були цінні колекційні предмети, і Олів’є неодмінно верещав би від захвату. Але не було жодної потреби їх ховати. Ґамаш перевернув догори дном маленький письмовий стіл у пошуках прихованих шухляд, а Пітер тим часом уважно розглядав велику соснову скриню. Клара відкривала шухляди шафи, які були набиті мереживними серветками та сервірувальними килимками з малюнками. Вона витягла їх. То були репродукції старих картин — квебецьких пасторалей середини 1800-х років. Вона бачила їх раніше, на кухонному столі під час обідів, які влаштовувала Джейн, а також деінде. Вони були дуже поширені. Але, можливо, вони були не репродукціями? Можливо, це були оригінали? Можливо, їх змінили і внесли якийсь прихований код?

Вона нічого не знайшла.

— Ось тут, здається, у мене щось є. — Пітер відступив назад від соснової скрині, яку він обстежував. Скриня стояла на міцних дерев’яних ніжках і доходила до його стегон. З обох боків були прикріплені ковані ручки, а спереду висувалися дві маленькі квадратні шухлядки. Наскільки Пітер міг бачити, у цьому сосновому виробі медового кольору не було використано жодного цвяха. Це було вишукано й геть позбавляло розуму. До основного корпуса скрині можна було потрапити, піднявши верхню частину, тільки вона не піднімалася. Якимось чином і з якоїсь причини вона була замкнена. Пітер знову смикнув за кришку, але та не піддалася. Бовуар відштовхнув його вбік і спробував сам, чим неабияк роздратував Пітера. Ніби був іще якийсь спосіб відкрити скриню!

— Може, спереду є потаємні дверцята і ця скриня із секретом? — припустила Клара, і вони всі почали шукати. Нічого. Вони стояли і дивилися. Клара воліла, щоб скриня заговорила до неї так само, як нещодавно розмовляли до неї чимало ящиків — принаймні їй так здавалося.

— Олів’є мав би знати, — сказав Пітер. — Якщо тут є якийсь фокус, то він здогадається.

Ґамаш на мить замислився й кивнув. Вони справді не мали вибору. По Олів’є відрядили Бовуара, і за десять хвилин він повернувся з антикваром.

— Де пацієнт? Свята Маріє, Матір Божа! — він підняв брови й утупився в стіни, його худорляве, красиве обличчя було привабливо хлоп’ячим і допитливим. — Хто це зробив?

— Ральф Лорен[107]. А ти як думаєш? — сказав Пітер.

— Звісно ж, не гей. Це та скриня? Він підійшов туди, де стояли інші. — Гарна. Чайна скриня, за зразком тих, що використовували британці в 1600-х роках, але ця зроблена у Квебеку. Дуже проста, але далеко не примітивна. Хочете відкрити?

— Коли ваша ласка, — сказав Ґамаш.

Клара дивувалася його терпінню. Вона була готова дати Олів’є ляпаса. Антиквар обійшов навколо скрині, постукав по ній у кількох місцях, притуливши вухо до полірованого дерева, а потім зупинився прямо перед нею. Простягнувши руки, він схопився за верх і смикнув. Ґамаш закотив очі.

— Замкнена, — сказав Олів’є.

— Ну, ми це знаємо, — сказав Бовуар. — Як нам відімкнути її?

— У вас немає ключа?

— Якби ми мали ключ, ви б нам не були потрібні.

— Слушна думка. Слухайте, єдиний мені відомий спосіб — це зняти петлі ззаду. Це потребуватиме часу, оскільки вони старі і проржавіли. Я не хочу їх зламати.

— Будь ласка, починайте, — сказав Ґамаш. А ми продовжимо пошуки.

За двадцять хвилин Олів’є оголосив, що зняв останню петлю.

— Вам поталанило, що я геній.

— Яке щастя! — сказав Бовуар і провів Олів’є, якому не хотілося йти, до дверей.

Біля скрині