Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
— Чудова кімната, — збрехав він. — А решта будинку така ж елегантна?
Вона почула його оплески й почала діяти.
— Ходімо зі мною, — стрепенулася жінка, практично тягнучи Бовуара крихітним будинком. Будинок був схожий на готельний номер, стерильний і безликий. Здавалося, Йоланда стала такою самозаглибленою, що перестала існувати. Вона нарешті поглинула саму себе.
Бовуар побачив прочинені двері з кухні, і в його голові майнула здогадка. Простягнувши руку, він відчинив їх і миттю опинився на сходах. Його очам відкрився повний безлад.
— Не спускайтеся туди, то територія Андре.
Він проігнорував Йоланду й швидко рушив вогким приміщенням, поки не знайшов те, що шукав. Пара ще мокрих високих гумових чобіт і лук, притулений до стіни.
— Де ви були того ранку, коли вбили Джейн Ніл? — запитав Бовуар Андре, коли вони повернулися до вітальні.
— Спав, де ж іще?
— А як щодо полювання?
— Можливо. Не знаю. Маю ліцензію, ви знаєте.
— Я не про це. Ви полювали вранці минулої неділі?
Андре знизав плечима.
— Я бачив брудний лук у підвалі.
«Не почистити своє спорядження — цілком у стилі Андре», — подумав Бовуар. Але дивлячись на стерильний будинок, він зрозумів, чому Андре може тужити за брудом. І безладом. І часом, проведеним далеко від поліролю для меблів із запахом лимона.
— І ви думаєте, що він мокрий і брудний від минулого тижня? — зареготав Андре.
— Ні, від сьогодні. Ви полюєте по неділях, чи не так? Щонеділі, так само як і тиждень тому, у день, коли вбили Джейн Ніл. Дозвольте мені пояснити. Зараз це розслідування навмисного вбивства. Хто найімовірніший підозрюваний у вбивстві? Член сім’ї. Хто наступний найімовірніший підозрюваний? Той, кому вигідна смерть. І якщо ця людина має ще й можливість, то ми можемо почати готувати койку у в’язниці прямо зараз. Ви тут переможці. Ми знаємо, що ви в боргах. — Це була здогадка, утім, не безпідставна. — Ви вважали, що все успадкуєте, а ви, Андре, вмієте стріляти з лука досить добре, щоб убити. Я зрозуміло висловлююся?
— Послухайте, інспекторе, — Андре підвівся зі стільця, скидаючи на підлогу сторінку за сторінкою спортивних новин, — того дня, коли вбили Джейн Ніл, я ходив на полювання і вполював оленя. Ви можете запитати Бокслейтера на бійні, він вичинював шкіру для мене.
— Але ви були на полюванні сьогодні. Хіба ліміт не один олень?
— То ви тепер і єгер? Так. Я ходив сьогодні. Я вб’ю стільки оленів, скільки захочу.
— А ваш син Бернар? Де він був минулої неділі?
— Спав.
— Спав, як і ви?
— Слухайте, йому чотирнадцять, саме це діти й роблять на вихідних. Він спить, нарешті прокидається доволі довго, щоб розлютити мене, з’їдає їжу, яку я поставив у холодильник, а потім знову лягає спати. Хотів би я жити так, як він.
— Чим ви заробляєте на життя?
— Я безробітний. Я був астронавтом, але мене звільнили. — І Андре зареготав над власним дотепом; його огидний сміх, здавалося, позбавляв кімнату рештків життя. — Так, на моє місце вони найняли одноруку чорну лесбійку.
Бовуар вийшов з їхнього будинку з бажанням зателефонувати дружині й сказати їй, як сильно він її кохає, а потім розповісти, у що він вірить, про свої страхи, надії та розчарування. Поговорити про щось справжнє і значуще. Він набрав номер на своєму стільникові й почув її голос. Але слова застрягли десь глибоко в горлі. Натомість він сказав їй, що погода прояснилася; а вона розповіла йому про фільм, який узяла напрокат. Потім вони обоє поклали слухавку.
Повертаючись до Трьох Сосен, Бовуар відчув запах, що увібрав його одяг. Поліроль із запахом лимона.
Він знайшов шефа, який стояв біля будинку міс Ніл, затиснувши в долоні ключ. Ґамаш чекав на нього. Нарешті, рівно за тиждень після смерті Джейн Ніл, двоє чоловіків увійшли до її будинку.
Розділ одинадцятий
— Tabarnacle, — прошепотів Бовуар після паузи, коли в них обох перехопило дихання, — Господи Ісусе!
Застиглі, вони стояли на порозі вітальні Джейн. Наче не в змозі відвести очей від особливо жахливого нещасного випадку. Але те, що так міцно прикувало їхні погляди, не було простою випадковістю, це було щось агресивніше, злісніше.
— На місці Джейн Ніл, я б теж не пускав сюди людей, — сказав Бовуар, повертаючи собі свій звичайний голос. На мить. — Sacré[102].
Вітальня Джейн приголомшувала їх своїм кольором. Величезні квіти Тімоті Лірі[103], психоделічні тривимірні сріблясті вежі та гриби наступали й відступали, величезні жовті смайлики марширували навколо каміна. Це був справжній парад несмаку.
— Лайно, — прошепотів Бовуар.
Кімната світилася в сутінках, що згущувалися. Навіть стеля між старими балками була обклеєна шпалерами. Це був більше, ніж жарт, це була пародія. Будь-якому поціновувачу квебецької спадщини або архітектури стало б у цій кімнаті кепсько, і Ґамаш, який був і тим, і іншим, відчув, як нудота підступає до горла.
Такого він не очікував. Зіткнувшись із цією какофонією фарб, він не міг пригадати, чого саме очікував, але точно не цього. Він відірвав погляд від маніакальних смайликів і змусив себе подивитися вниз, на широку дощату підлогу, зроблену з деревини, яку вручну витесала людина, рятуючись від зими двісті років тому. Такі підлоги були рідкістю, навіть у Квебеку, і дехто, і Ґамаш також, вважав їх витворами мистецтва. Джейн Ніл пощастило жити в одному з крихітних оригінальних будинків із польового каменю, буквально витягнутого із землі під час розчищення ділянок для землеробства.
Володіти таким будинком означало бути хранителем історії Квебеку.
З жахом Ґамаш перевів очі зі стін на підлогу.
Вона була пофарбована в рожевий колір. Глянцево-рожевий.
Він застогнав. Бовуар, який стояв поруч, уже був готовий торкнутися руки старшого інспектора, щоб підтримати його. Він розумів, який це був удар для будь-якого любителя спадщини. Це було святотатство.
— Навіщо? — запитав Ґамаш, але смайлики залишилися німими. Так само мовчав Бовуар. Він не мав відповіді, але «les Anglais» його завжди дивували. Ця кімната була ще одним прикладом їхньої незбагненної поведінки. Коли мовчання затягнулося, Бовуар відчув, що зобов’язаний босу принаймні спробою відповіді.
— Можливо, їй потрібні були зміни. Хіба не так більшість антикварних речей опинилася в чужих домівках? Наші дідусі та бабусі продавали їх багатим англійцям. Позбувалися соснових столів, шаф і латунних ліжок, щоб купити мотлох із каталогу Ітона[104].
— Це правда, — погодився Ґамаш. — Саме так воно й відбувалося шістдесят, сімдесят років тому, але поглянь
