Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Нічого. Скриня була порожня.

Вони витратили кілька хвилин, щоб переконатися, що там не було жодних потайних шухляд, а потім, засмучені, повернулися на свої місця навколо каміна. Ґамаш неквапливо випростався. Він повернувся до Бовуара.

— Про що питав Олів’є? Хто оздоблював цей будинок?

— А що?

— Звідки нам знати, що то була Джейн Ніл?

— Ви думаєте, вона найняла когось? — запитав здивований Бовуар.

Ґамаш не відводив від нього очей.

— Ні, ви думаєте, що це зробив хтось інший, хто перебував тут. Боже, який же я ідіот! — вигукнув Бовуар. — Йоланда. Коли я вчора розмовляв із нею, вона сказала, що опікується тут декором.

— Це правда, — сказала Клара, нахилившись уперед, — я бачила, як вона вносила драбину й повні сумки всякої всячини з будівельного супермаркету в Ковансвілі. Ми з Пітером ще говорили про те, чи планує вона переїжджати до нас.

Пітер кивнув на знак згоди.

— То Йоланда поклеїла шпалери? — Ґамаш підвівся і знову поглянув на них. — Її будинок, напевне, справжнє жахіття, якщо вона так розуміє оздоблення.

— Він і близько не такий, — зауважив Бовуар. — Зовсім навпаки. Її будинок увесь витриманий у молочних і бежевих тонах і зі смаком підібраних кольорах, наче взірцевий будинок із журналу дизайну інтер’єру.

— Жодних смайликів? — запитав Ґамаш.

— Навряд вони там колись були.

Ґамаш підвівся й повільно пройшовся, опустивши голову й заклавши за спину руки. Він зробив кілька швидких кроків у бік старовинної кераміки, розмовляючи на ходу, і продовжив свою думку, ставши обличчям до стіни, як школяр-бешкетник. Потім він повернувся до всіх обличчям.

— Йоланда. Що вона робить? Що нею керує?

— Гроші? — припустив Пітер після хвилини мовчання.

— Схвалення? — запитав Бовуар, підходячи з боку до Ґамаша. Нервування шефа передалося всім присутнім у кімнаті.

— Близько, але це криється глибше. У ній самій.

— Гнів? — Пітер спробував ще раз. Він не любив помилятися, але знову промахнувся, і це було видно з реакції Ґамаша.

Після хвилини мовчання Клара заговорила, розмірковуючи вголос:

— Йоланда живе у власному світі. Ідеальному світі журналів із дизайну інтер’єру, навіть попри те, що її чоловік — злочинець, а син — негідник, а сама вона брехуха, шахрайка і злодюга. І вона не справжня блондинка, якщо ви ще не зрозуміли. Вона взагалі ніхто, наскільки я можу судити. Вона живе запереченням.

— Точно, — Ґамаш мало не підстрибував, як ведучий ігрового шоу. — Заперечення. Вона живе запереченням. Вона все приховує. Ось причина всього її гримування. Маска. Її обличчя — маска, її дім — маска, сумна спроба зафарбувати й заклеїти папером щось дуже потворне.

Він повернувся обличчям до стіни, потім опустився на коліна й поклав руку на шов між шпалерами. — Люди схильні бути послідовними. Ось що тут не так. Якби ти сказав, — звернувся він до Бовуара, — що у Йоланди вдома такі самі шпалери, це було б одне, але це не так. То навіщо їй витрачати стільки днів на те, щоб поклеїти ці шпалери?

— Щоб щось приховати, — відповіла Клара, опускаючись на коліна поряд із ним.

Його пальці намацали маленький куточок шпалер, що вже відклеювався.

— Саме так.

Ґамаш обережно потягнув за куточок, і той відійшов, оголивши близько фута стіни з іншими шпалерами.

— Невже вона поклеїла два шари? — запитала Клара, відчуваючи, як сили покидають її.

— Гадаю, їй забракло часу, — відповів Ґамаш.

Клара нахилилася ближче.

— Пітере, поглянь на це.

Ставши на коліна, він приєднався до них і придивився до відкритої стіни.

— Це не шпалери, — сказав він, глядячи на приголомшену Клару.

— Я так і думала, — відповіла Клара.

— Ну, а що це, заради бога? — запитав Ґамаш.

— Це малюнок Джейн, — пояснила Клара. — Це намалювала Джейн.

Ґамаш подивився знову й тепер побачив. Яскраві кольори, дитячі мазки. Він не міг сказати, що це було. Відкрився лише невеличкий фрагмент, але це дійсно залишила там міс Ніл.

— Таке можливо? — звернувся він до Клари, коли вони стояли й оглядали кімнату.

— Що можливо? — перепитав Бовуар, — Voyons, про що мова?

— Про шпалери, — відповів Ґамаш. — Я помилявся. Вони мали не відвертати, вони мали приховувати. Де ти бачиш шпалери, там вона і малювала.

— Але ж вони всюди, — заперечив Бовуар, — вона не могла…

Він зупинився, побачивши вираз обличчя шефа. «Мабуть, могла. Невже це можливо? — запитував він себе, приєднуючись до інших і озираючи кімнату знову й знову. Усі стіни? Стеля? Навіть підлога?» Він зрозумів, що дуже недооцінював Les Anglais та їхню здатність до божевілля.

— І нагорі? — запитав він.

Ґамаш зустрівся з ним поглядом, і світ ніби зупинився на мить. Він кивнув.

— C’est incroyable, — прошепотіли двоє чоловіків разом.

Клара втратила дар мови, а Пітер уже схилився над іншим стиком в іншій частині кімнати і смикав його.

— Тут є ще, — сказав він, підводячись.

— Це був її сором, — сказав Ґамаш, і Клара знала, що то правда.

За годину Пітер і Клара розстелили брезент і перенесли меблі. Перед тим як піти, Ґамаш дав дозвіл зняти шпалери і якомога більше фарби. Клара покликала Бена, і він охоче зголосився допомогти. Вона була дуже рада. Вона покликала б Мирну, яка, безумовно, працювала б набагато старанніше за Бена, але робота вимагала делікатності й дотику художника, а в Бена те було.

— Як гадаєте, скільки часу це займе? — запитав Ґамаш.

— Чесно? Разом зі стелею та підлогою? Мабуть, рік.

Ґамаш насупився.

— Це важливо, чи не так? — сказала Клара, прочитавши його вираз обличчя.

— Можливо. Я не знаю, але думаю, що так.

— Ми рухатимемося так швидко, як тільки зможемо. Не хочемо зіпсувати приховане зображення. Але думаю, нам вдасться зняти багато. Цього буде досить, щоб побачити, що там.

На щастя, Йоланда не зрадила власній недбалості й не підготувала стіну, тож шпалери вже відклеювалися. На превелике полегшення Пітера й Клари, вона також не нанесла ґрунтовку перед фарбуванням. Вони почали після ланчу й продовжили з перервою на пиво з чипсами в середині дня. Увечері Пітер установив кілька прожекторів, і вони продовжили роботу, окрім Бена, якому здалося, що його лікоть починає вередувати.

Близько сьомої вечора, утомлені й виснажені, Пітер і Клара вирішили зробити перерву на їду й приєдналися до Бена біля каміна. Він принаймні встиг укласти дрова й розпалити вогонь, і тепер сидів, закинувши ноги на пуф, потягував червоне вино й читав останній отриманий Джейн примірник «Гардіан Віклі»[108]. Ґабрі приїхав і привіз китайську їжу. До нього дійшли чутки, що в будинку щось відбувається, і йому аж кортіло побачити все на власні очі. Він навіть прорепетирував свою появу там.

Величезний чоловік, який здавався ще більшим у пальті та шарфах, влетів до кімнати. Застигнувши в середині кімнати й переконавшись, що утримує свою аудиторію, він озирнувся й оголосив: