Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

Липнева спека була нестерпною. Завідувач відділення психіатричної лікарні Ернст Беннерт провів долонею по великому лисому черепу. Тоді уважно, наче хіромант, глянув на мокру долоню. Пагорб Венери був липким від поту, на лінії життя виблискували його дрібні краплини. Дві мухи судомно впивалися в слід, залишений на цераті склянкою солодкого чаю. Вікно кабінету заливало сяйво безжального заходу сонця.

У кабінеті сидів ще один чоловік із лискучою чорного чуприною. Спека, здавалося, анітрохи йому не заважала. Він з насолодою підставляв під сонячні прикрашене вусами обличчя із паростками щетини. Тоді потер щоку долонею, на тильному боці якої напружився витатуйований скорпіон. Чоловік глянув на Беннерта. Його примружені від сонця очі враз стали уважними.

— Ми обидвоє знаємо, лікарю, — промовив він із виразним чужомовним акцентом, — що ви не відмовите організації, яку я представляю.

Беннерт це знав. Він поглянув у вікно й замість колись показної, а зараз обшарпаної кам’яниці на розі, побачив заледенілі сибірські простори, замерзлі ріки, снігові замети й людські кінцівки, що стирчали звідтіля. Побачив сарай, у якому кістяки в продертих мундирах змагалися за місце біля залізної пічки, де жеврів вогонь. Один із них нагадував Беннертові попереднього директора клініки, доктора Штайнбрунна, який півроку тому не дав згоди Штазі[2] на допит одного з пацієнтів.

Протер очі, підвівся й перехилився через підвіконня. Знайома картина: молода мати картає неслухняну дитину, хурчить вантажівка, що перевозить цеглу.

— Авжеж, майоре Махмадов. Я особисто впущу вас у відділення й ви допитаєте пацієнта. Ніхто вас не побачить.

— Цього мені й треба. Отже, до побачення опівночі. — Махмадов змахнув з вусів крихти тютюну. Підвівся й пригладив штани на стегнах. Коли він натиснув на клямку, почувся голосний ляскіт. Майор різко обернувся. Беннерт дурнувато всміхався. У руках тримав скручену руркою газету «Нойєсте Дойчланд». Дві мертві мухи лежали розчавлені на цераті.

Завдяки своїй уяві пацієнт Герберт Анвальдт витримав у «домі тортур», як він називав дрезденську психіатричну клініку на Марієн-алеє, уже п’ять років. Завдяки уяві дійсність зазнавала дивовижних перетворень: саме їй він завдячував тим, що стусани й штурхани санітарів оберталися на лагідні пестощі, сморід фекалій ставав запахом весняного саду, крики хворих — бароковими кантатами, а обдерті стіни вкривалися фресками Джотто. Фантазія корилася йому: за роки тренувань він зумів видресирувати її до такого рівня, що, наприклад, цілковито подолав у собі те, що не дозволило б йому витримати ув’язнення, а саме — жагу до жіночого тіла. Йому не довелося, немов старозавітному мудрецеві, «притлумлювати вогонь у лоні своїм». Вогонь той давно згас.

Але уява зраджувала його, коли бачив маленьких рухливих комах, що бігали по палаті. Їхні брунатно-жовті черевця миготіли в шпаринах між дошками паркету, рухливі вусики визирали з-за умивальника. Окремі особини заповзали на ковдру: вагітна самиця, яка тягла за собою блідий кокон, породистий самець, що високо підносив своє тіло на хистких ніжках, безпорадне маля, яке ворушило навколо себе тоненькими вусиками — усе це призводило до того, що Анвальдтів мозок стрясали електричні розряди нейронів. Увесь він болісно зіщулювався, шкіру кололи рухливі вусики, а в уяві його лоскотали тисячі ніжок. Тоді він шаленів і ставав небезпечним для інших пацієнтів, особливо відтоді, як зауважив, що дехто з них ловить комах у сірникові коробки й підкидає йому до ліжка. Лише запах засобу від тарганів заспокоював пошарпані нерви. Справу полегшило б переміщення хворого до якоїсь, менш затарганеної лікарні в іншому місті, але тут виникали непередбачувані бюрократичні перешкоди й чергові директори відмовлялися від цієї думки. Доктор Беннерт обмежився переведенням Анвальдта до одномісної невеличкої палати, у якій трохи частіше проводили дезінсекцію. У періоди, що передували навалі тарганів, пацієнт Анвальдт був спокійним і займався здебільшого вивченням семітських мов.