Зловісно тихе життя - Луїза Пенні
— Саме час для бабиного літа, — сказав Бен, сідаючи так, що здалося, ніби в його тілі взагалі не було кісток. — Сонце опускається щодалі нижче.
— Хм, — погодився Ґамаш. — І часто вони таке влаштовують? — він кивнув у бік процесії жінок.
— Приблизно двічі на рік. Я був на останньому ритуалі. Нічого не зрозумів. — Бен похитав головою.
— Можливо, якби вони час від часу перехоплювали одна в одної м’яч, нам усе було б зрозуміло, — припустив Ґамаш, який насправді й так усе чудово розумів.
Двоє чоловіків сиділи в дружньому мовчанні та спостерігали за жінками.
— Як давно ви її кохаєте? — тихо запитав Ґамаш, не дивлячись на Бена.
Бен повернувся на своєму місці й ошелешено втупився у профіль Ґамаша.
— Кого?
— Клару. Як давно ви її кохаєте?
Бен повільно зітхнув, як людина, яка все життя чекає, щоб видихнути.
— Ми всі разом навчалися в художній школі, хоча Пітер і я були на кілька років старші за Клару. Він закохався в неї одразу.
— А ви?
— Мені знадобилося трохи більше часу. Думаю, я більш обережний, ніж Пітер. Мені важче відкритися людям. Але Клара інша, чи не так? — Бен спостерігав за нею з усмішкою на губах.
Мирна підпалила жмут шавлії Джейн, і той почав диміти. Обходячи луку, жіноча процесія зупинилася на чотирьох напрямках: на півночі, півдні, сході та заході. І на кожній зупинці Мирна передавала димливий жмут іншій жінці, яка м’яко помахувала рукою перед шавлією, спрямовуючи пахучий дим до домівок.
Мирна пояснила, що це називається «обкурювання». Таке дійство відганяло злих духів і звільняло простір для добрих. Ґамаш глибоко вдихнув запашну суміш деревного диму та шавлії. Обидва аромати освячені віками, обидва заспокійливі.
— Це так очевидно? — занепокоєно запитав Бен. — Я маю на увазі, що колись мріяв, як ми будемо разом, але то було давно. Я ніколи, ніколи не зміг би вчинити нічого подібного. Не з Пітером.
— Ні, це не очевидно. — Бен і Ґамаш дивилися, як вервечка жінок піднімалася вулицею дю Мулен і входила до лісу.
Було холодно й темно, мертве листя лежало під ногами, висіло над головою і кружляло в повітрі. Піднесений настрій жінок змінився неспокоєм. Над веселим збіговиськом проповзла тінь. Навіть Мирна принишкла, і її усміхнене, привітне обличчя насторожилося.
Ліс заскрипів. І здригнувся. Листя тополь тремтіло на вітру.
Клара хотіла піти. Це місце не було щасливим.
Люсі почала гарчати — безперервний, низький звук попереджав про небезпеку. Шерсть на загривку настовбурчилася, і вона повільно опустилася на землю; її м’язи напружилися, наче приготувалися до стрибка.
— Ми повинні стати в коло, — сказала Мирна.
Вона намагалася говорити невимушено, а насправді оглядала присутніх, щоб з’ясувати, кого їй вдасться обігнати, коли до цього дійде. Чи вона сама буде відсталою? Чорт забирай ту заземлювальну запіканку!
Жінки взялися за руки, утворивши найменше й найтісніше коло, відоме математиці. Мирна підняла молитовну палицю там, де її впустила Люсі, і глибоко встромила в землю. Клара вже чекала, що земля завиє.
— Я принесла ці стрічки. — Мирна відкрила сумку, у якій лежали переплетені між собою яскраві стрічки. — Ми просили вас усіх принести щось, що нагадує вам про Джейн.
З кишені Мирна дістала крихітну книжечку. Вона попорпалася в сумці й витягла малинову стрічку. Спочатку вона прив’язала книжку до стрічки, потім підійшла до молитовної палиці й заговорила, прив’язуючи до неї стрічку:
— Це тобі, Джейн, на знак подяки за те, що ти поділилася зі мною любов’ю до друкованого слова. Благословляю тебе.
Мирна якусь мить стояла біля молитовної палиці, схиливши величезну голову, а потім відійшла, уперше усміхнувшись відтоді, як прийшла сюди.
Одна за одною жінки брали стрічку, прив’язували до неї якусь річ, прив’язували стрічку до палиці й промовляли кілька слів. Деякі були чутні, деякі ні. Деякі були молитвами, деякі — простими поясненнями. Ганна прив’язала до молитовної палички стару вінілову платівку на 78 обертів, Рут — вицвілу фотографію. Сара прив’язала ложку, а Неллі — черевик. Клара занурила пальці у волосся й витягла шпильку-качечку. Вона прив’язала її до яскраво-жовтої стрічки, а стрічку — до вже прикрашеної іншими стрічками молитовної палиці.
— Це за те, що ти допомагала мені бачити ясніше, — сказала Клара. — Я люблю тебе, Джейн.
Вона підняла голову й побачила скрадок, що висів над ними неподалік. «Скрадок. Як дивно, — подумала Клара, — скрадок, але тепер я бачу».
І в Клари з’явилася ідея. На неї зійшло натхнення.
— Дякую тобі, Джейн, — прошепотіла вона й уперше за тиждень відчула, як її обіймають літні руки.
Перш ніж піти, Клара витягла з кишені банан, прив’язала його до палиці — для Люсі. Але вона мала додати ще одну річ. З іншої кишені вона дістала гральну карту. Чирвову кралю. Прив’язуючи її до молитовної палички, Клара думала про Йоланду і про чудовий подарунок, запропонований їй у дитинстві, який вона або відхилила, або забула. Клара вдивлялася у візерунок на чирвовій кралі та запам’ятовувала його. Вона знала, що магія не в його сталості, а в змінах.
Наприкінці ритуалу молитовна палиця яскравіла кольоровими стрічками, які тріпотіли й перепліталися разом із прив’язаними до них дарами. Вітер підхоплював усі ці предмети й відправляв їх у танок навколо молитовної палиці, дзенькаючи ними і брязкаючи один об одного, наче виконував якусь симфонію.
Жінки озирнулися й побачили, що їхнє коло більше не пов’язане страхом, а вільне й відкрите. А в центрі, на місці, де Джейн Ніл провела свої останні миті життя й померла, безліч предметів грали і співали хвалу жінці, яку дуже любили.
Клара дозволила своєму вільному від страху поглядові простежити за стрічками, що їх підхоплював вітер. Її погляд зачепився за щось на кінці однієї з них. Потім вона зрозуміла: предмет був прикріплений зовсім не до стрічки, а до дерева, що росло позаду. Високо на одному з кленів вона побачила стрілу.
Ґамаш саме сідав у машину, щоб повернутися до Монреаля, коли з лісу вибігла Клара Морров і помчала до нього вниз по вулиці дю Мулен так, наче за нею гналися демони. На якусь дику мить Ґамаш замислився, чи не викликав ритуал щось таке, чого краще не чіпати. І, в певному сенсі, так і сталося. Жінки і їхній ритуал викликали стрілу — річ, яку комусь, мабуть, дуже хотілося б залишити якнайдалі від людського ока.
Ґамаш негайно зателефонував у Монреаль Бовуару, а потім пішов із Кларою на місце. Він не з’являвся там майже
