Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Це правда. Ми не знаємо. Але я точно знаю, що у справі про вбивство міс Ніл проти Крофта немає жодних доказів.

— Утім, ми маємо його зізнання.

— Зізнання людини, яка несповна розуму. Цього не досить. Ми повинні мати докази. Іноді наша робота полягає в тому, щоб рятувати людей від них самих.

— Інспекторе Бовуар, що ви думаєте?

Найменше Бовуарові хотілося опинитися в цій ситуації.

— Я гадаю, що є підстави серйозно розглянути питання про порушення справи проти Метью Крофта за вбивство Джейн Ніл. — Говорячи це, Бовуар дивився на Ґамаша. Ґамаш кивав головою. — Ми маємо свідчення Філіппа, — продовжував Бовуар, — які відповідають усім доказам, і ми маємо вагомі непрямі докази того, що для вбивства потрібен вправний мисливець із луком, яким Філіпп не був. Крофт чудово описав сцену, навіть показав нам, як Джейн Ніл лежала. І він знав про оленячу стежку. Усього цього в поєднанні із зізнанням Крофта цілком вистачає, щоб висунути звинувачення.

Метр Коен відправила до рота виделку з гіркою салату «Цезар».

— Я перегляну ваші звіти й повідомлю своє рішення після обіду.

Дорогою до відділку Бовуар намагався вибачитися перед Ґамашем за те, що заперечив йому.

— Не треба мені поблажливого ставлення, — засміявся Ґамаш, опускаючи руку на плече Бовуару. — Я радий, що ти висловив свою думку. Я просто роздратований, що ти навів такі сильні аргументи. Мадам Коен, швидше за все, погодиться з тобою.

Ґамаш мав рацію. Коен зателефонувала з Ґренбі о 15:30 і наказала Ґамашу заарештувати Крофта і звинуватити його в ненавмисному вбивстві, утечі з місця злочину, перешкоджанні слідству та знищенні доказів.

— Господи, вона направду висуває проти нього обвинувачення, — прокоментував Бовуар.

Ґамаш кивнув і попросив Бовуара на кілька хвилин залишити його наодинці в кабінеті начальника.

Здивований, Бовуар вийшов. Арман Ґамаш зателефонував додому й поговорив із Рейн-Марі, а потім зателефонував своєму шефові, суперінтенданту Бребо.

— Облиш, Армане, ти, мабуть, жартуєш.

— Ні, суперінтенданте. Я серйозно. Я не заарештую Метью Крофта.

— Послухай, це не тобі вирішувати. Невже мені треба розповідати тобі, як працює система? Ми проводимо розслідування й отримуємо докази, передаємо їх прокурорам, і вони вирішують, кому пред’являти звинувачення. Це не твоя парафія. Ти отримав вказівки, виконуй їх, заради бога.

— Метью Крофт не вбивав Джейн Ніл. Немає жодного доказу, що він це зробив. Є лише звинувачення явно неврівноваженого сина і його власне зізнання.

— Що тобі ще потрібно?

— Коли ти розслідував справу серійного вбивці в Броссарі, ти заарештував усіх, хто зізнавався?

— Це інша справа, і ти це знаєш.

— Ні, не знаю, суперінтенданте. Ті люди, які зізналися, заплуталися, вони задовольняли якусь незрозумілу власну потребу, хіба не так?

— Так, — насторожено погодився Мішель Бребо.

Він ненавидів сперечатися з Арманом Ґамашем, і не тільки тому, що вони були друзями. Бребо знав, що Ґамаш людина вдумлива й має свої переконання. «Але він не завжди має рацію», — сказав собі Бребо.

— Зізнання Крофта не має сенсу. Я думаю, що це його форма самопокарання. Він заплутався і йому боляче.

— Бідна дитина!

— Ні, я не кажу, що це благородно чи привабливо. Але це по-людськи. І ми не повинні йому вірити тільки тому, що він благає про покарання.

— Ти лицемірна шельма. Читаєш мені лекції про мораль у роботі поліції. Я дуже добре знаю, у чому полягають наші функції. Ти ж сам хочеш бути поліцейським, суддею і присяжними водночас. Якщо Крофт цього не робив, його відпустять. Довірся системі, Армане.

— Він навіть не постане перед судом, якщо наполягатиме на цьому безглуздому зізнанні. І навіть якщо його, врешті-решт, звільнять… Ми з вами знаємо, що відбувається з людьми, заарештованими за злочин. Особливо за насильницький злочин. На них тавро до кінця життя. Незалежно від того, скоїли вони цей злочин чи ні. Ми завдамо Метью Крофту рани, яка залишиться з ним назавжди.

— Ти помиляєшся. Він сам собі її завдає.

— Ні, він кидає нам виклик. Підштовхує нас до цього. Але ми не повинні реагувати. Ось що я хочу сказати. Поліція, як і уряд, має бути вище цього. Те, що нас провокують, не означає, що ми повинні діяти.

— То що ти хочеш сказати, старший інспекторе? Відтепер ти будеш заарештовувати людей, тільки коли будеш переконаний в обвинуваченні? Ти ж раніше заарештовував людей, які, як з’ясувалося, не скоювали злочину. Не далі як торік, пам’ятаєш справу Ґаньє? Ти заарештував дядька, але виявилося, що винний племінник?

— Так, я помилився. Але я вважав, що то зробив дядько. То була помилка. То зовсім інша справа. А це — свідомий арешт того, хто, як я вважаю, не причетний до злочину. Я не можу на таке піти.

Бребо зітхнув. Він знав з першої хвилини цієї розмови, що Ґамаш не змінить своєї думки. Але він мусив спробувати. Справді, таких у’їдливих треба ще пошукати!

— Знаєш, що мені доведеться зробити?

— Знаю. І я готовий до цього.

— Тож у покарання за непокору ти пройдешся поліцейським управлінням у формі сержанта Лакруа, домовилися?

Ме Лакруа була величезною черговою сержанткою, яка керувала на вході до управління, наче Будда, у якого все пішло шкереберть. А спідниця від поліцейського однострою, що була на кілька розмірів замала для неї, лише додавала безглуздості її вигляду.

Ґамаш розсміявся, уявивши цю картину.

— Пропоную тобі угоду, Мішелю. Якщо ти знімеш із неї цю форму, я її одягну.

— Не зважай! Гадаю, мені доведеться тебе відсторонити.

Мішель Бребо вже був близький до того, щоб зробити це одного разу, після справи Арно. Його власне начальство наказало йому відсторонити Ґамаша, знову ж таки за непокору. Ця справа ледь не поставила хрест на їхніх кар’єрах, і неприємний шлейф тих подій все ще тягнувся за Ґамашем. Тоді, на думку Бребо, Ґамаш теж помилявся. Усе, що йому треба було зробити, — це промовчати: їхнє начальство ж не пропонувало відпустити злочинців. Якраз навпаки, зовсім навпаки. Але Ґамаш кинув виклик владі. Хотів би він знати, чи Ґамаш справді вважав справу Арно закінченою.

Бребо ніколи не думав, що йому доведеться це зробити:

— Ти відсторонюєшся від роботи на тиждень, без збереження заробітної плати. Упродовж цього часу відбудеться дисциплінарне слухання. Не вдягай спідниці.

— Дякую за пораду.

— D’accord[91]. Дай мені Бовуара.

Приголомшити Жана Ґі Бовуара було не просто, утім, його розмова з суперінтендантом мала саме такий ефект. Ґамаш усвідомлював, що дуже дбає про Бовуара, як про сина, але молодий чоловік ніколи не виявляв до нього жодних почуттів, окрім тих, що існують між молодшим і шанованим старшим. Цього було досить. Але тепер Ґамаш побачив глибину болю Бовуара від того, що йому доводиться це робити, і сприйняв це як великий дар. Дар