Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Зачекайте хвилинку, — сказав Ґамаш, спираючись ліктями на стіл, ніби готуючись переповзти через нього й залізти їй у голову. — Ви хочете сказати, що в п’ятницю, перед смертю, вона запросила всіх на вечірку до себе додому? Уперше в житті?

— Так. Ми були на обідах і вечірках у неї вдома тисячі разів, але завжди на кухні. Цього разу вона уточнила, що запрошує нас до вітальні. Це важливо?

— Не знаю. Коли відкривається виставка?

— За два тижні.

Вони сиділи мовчки, думаючи про виставку. Потім Клара звернула увагу на час.

— Мені треба йти. Люди прийдуть на обід.

Він підвівся разом із нею. Вона усміхнулася йому.

— Дякую, що знайшли скрадок.

Ґамаш злегка вклонився їй і дивився, як вона пробирається між столиками, киваючи й махаючи людям, доки не дійшла до Пітера й Бена. Вона поцілувала Пітера в маківку. Обидва чоловіки, мов за командою, піднялися, і всі троє вийшли з бістро, наче одна родина.

Ґамаш узяв зі столу «Мисливську енциклопедію для хлопчиків» і перегорнув обкладинку. Усередині крупними, округлими літерами, ще не сформованим почерком було надряпано: «Б. Маленфан».

Коли Ґамаш повернувся до готелю, він застав Олів’є та Ґабрі за підготовкою до спільного обіду в Морров.

— У духовці є пиріг вівчаря[74] для вас, якщо захочете, — кинув Ґабрі, коли вони виходили.

Піднявшись нагору, Ґамаш постукав у двері агента Ніколь і запропонував зустрітися внизу за двадцять хвилин, щоб продовжити ранкову розмову. Ніколь погодилася.

Ґамаш сказав, що вони поїдять у готелі, тож можна бути в повсякденному одязі. Вона кивнула, подякувала йому, зачинила двері й повернулася до того, що робила останні пів години, відчайдушно намагаючись вирішити, що вдягнути. Котре з убрань, позичених у сестри Анжеліни, було ідеальним? Котре з них свідчило про розум, про силу, котре не дозволяло зневажати майбутнього старшого інспектора? Котре з них говорило: «Уподобай мене!»? Котре підходило?

Ґамаш піднявся на наступний поверх до своєї кімнати, відчинив двері й відчув, що його тягне до мідного ліжка, застеленого чистою білою ковдрою, з білими пуховими подушками. Він волів одного: зануритися в нього, заплющити очі й швидко та глибоко заснути. Зайвих меблів у кімнаті не було — заспокійливі білі стіни, комод із темно-вишневого дерева. На одній зі стін висів старий портрет олією. На дерев’яній підлозі лежав вицвілий, усіма улюблений східний килимок. Це була спокійна, приваблива кімната — Ґамаш майже піддався її затишку. Вагаючись, він зупинився посеред номера, а потім рішуче попрямував до ванної кімнати. Душ збадьорив його, і, переодягнувшись у повсякденний одяг, він зателефонував Рейн-Марі, зібрав свої нотатки й за двадцять хвилин повернувся до вітальні.

За пів години спустилася Іветт Ніколь. Вона вирішила вдягнути вбрання, що мало свідчити про силу. Коли вона увійшла, Ґамаш не відривав очей від своїх нотаток.

— У нас проблема, — Ґамаш опустив свій блокнот і подивився на Ніколь, яка сиділа навпроти нього, схрестивши ноги й руки. Уособлення страждань Христа на його шляху до Голгофи. — Власне, це у вас проблема. Але вона стає моєю, бо впливає на це розслідування.

— Справді, сер? І що б це могло бути?

— Ви дуже кмітлива, агенте.

— І це якась проблема?

— Ні. Не якась, а реальна. Ви самовдоволена й ви зарозуміла.

Ці вимовлені м’яким тоном слова вразили її гірше за напад. Ніхто раніше не наважувався так з нею розмовляти.

— Я почав з того, що згадав ваш гострий розум. Ви показали прекрасне дедуктивне мислення на сьогоднішній зустрічі.

Ніколь випросталася, заспокоєна, але насторожена.

— Але одного гострого розуму замало, — продовжував Ґамаш. Ним треба користуватися. А ви цього не робите. Ви дивитеся, утім, не бачите. Ви чуєте, та не слухаєте.

Ніколь була майже впевнена, що бачила подібний вислів на кавовій чашці в дорожньому відділку поліції. Бідолашний Ґамаш жив філософією, що вміщалася на горнятку.

— Я дивлюся і слухаю досить добре, щоб розкрити справу.

— Можливо. Побачимо. Як я вже казав, то була гарна робота, і ваш мозок чудово працює. Проте дечого бракує. Напевне, ви це відчуваєте. Вам ніколи не здається, ніби ви загубилися, ніби люди розмовляють іноземною мовою, ніби те, що відбувається, іншим зрозуміло, а вам ні?

Ніколь сподівалася, що обличчя не видало її: вона була шокована. Як він дізнався?

— Я єдиного не збагну, сер: як ви можете вичитувати мені за розкриття справи?

— Вам бракує дисципліни, — він наполегливо намагався змусити її зрозуміти, до чого він веде. — Наприклад, перед тим як ми зайшли до будинку Крофта, що я сказав?

— Я не пам’ятаю.

У глибині душі вона почала усвідомлювати, що дійсно може потрапити в халепу.

— Я велів вам слухати й мовчати. І все ж ви заговорили з місіс Крофт, коли вона прийшла на кухню.

— Ну, хтось же повинен був поставитися до неї по-доброму. Ви звинуватили мене в недоброзичливості, але це неправда.

«Господи, не дай мені заплакати». Відчуваючи, як сльози набігли на очі, вона міцно стиснула кулаки на колінах.

— Я добра.

— І це все через бажання довести свою доброту? Це розслідування вбивства. Ви маєте робите те, що вам кажуть. Не може існувати один набір правил для вас, а для всіх інших — інший. Зрозуміло? Якщо вам кажуть сидіти тихо й робити нотатки, ви так і робите.

Останні кілька слів були сказані повільно, чітко, холодно. Йому було цікаво, чи усвідомлює вона, що є неабиякою маніпулянткою. Він сумнівався в цьому.

— Сьогодні вранці я назвав вам три з чотирьох речень, здатних привести нас до мудрості.

— Сьогодні вранці ви назвали мені всі чотири.

Ніколь серйозно засумнівалася в його здоровому глузді. Він дивився на неї суворо, без гніву, але явно без теплоти.

— Повторіть їх для мене, будь ласка.

— «Я не знаю». «Мені потрібна допомога». «Вибачте». «Я не пам’ятаю».

— «Я не пам’ятаю»? Звідки ви це взяли?

— Почула від вас сьогодні вранці. Ви сказали: «Я не пам’ятаю».

— Ви цілком серйозно кажете мені, ніби думали, що «Я не пам’ятаю» може бути життєвим уроком? Я, очевидно, мав на увазі, що забув останнє речення. Так, я певний, що сказав: «Я не пам’ятаю». Але згадайте контекст. Це ідеальний приклад того, що не так з вашим чудовим мозком. Ви ним не користуєтеся. Ви не думаєте. Не досить просто чути слова.

«Ось воно, — подумала Ніколь, — бла-бла-бла. Ви маєте слухати».

— Ви маєте слухати. Слова не просто падають у якийсь порожній контейнер, щоб потім повторитися відлунням. Коли місіс Крофт сказала, що в підвалі нічого немає, ви помітили, як вона це говорила, інтонацію, що тому передувало, мову тіла? Звернули увагу на руки, на очі? Чи ви пам’ятаєте попередні розслідування, коли підозрювані говорили те