Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Він повернув старшого інспектора боком до мішені. Ліва рука Ґамаша вже втомилася тримати важкий лук непорушно.

— Ось приціл.

Неймовірно, та Крофт показував на крихітну шпильку, на зразок тих, які Ґамаш виймав зі своїх сорочок після хімчистки.

— Наводите головку шпильки в яблучко. Потім одним плавним рухом відтягуєте тятиву назад, перевіряєте прицілювання й відпускаєте тятиву.

Крофт відступив назад. Ґамаш опустив лук, щоб дати руці відпочити, перевів подих, прокрутив усі кроки в голові й перейшов до дій. Плавно підняв ліву руку й перед тим, як накласти стрілу, відвернув лікоть, щоб він не заважав тятиві. Потім установив наконечник на полиці, зафіксував хвостовик стріли в гнізді тятиви, навів мушку прицілу на яблучко й одним плавним рухом відтягнув тятиву назад. Хіба що рух вийшов не зовсім плавним. Було таке відчуття, ніби вся команда «Монреаль Канадієнс»[63] змагалась із ним у перетягуванні каната, смикаючи тятиву в інший бік. Злегка тремтливою правою рукою він примудрявся відводити тятиву далі й далі, доки вона не опинилася майже біля його носа, і тоді відпустив її. На той час йому було байдуже, чи відірве йому лікоть: він просто хотів відпустити цю кляту штуку. Стріла вилетіла, схибивши щонайменше на таку ж відстань, як і Бовуарова. Але тятива теж промахнулася. Вона з дзенькотом повернулася на місце, навіть не зачепивши руку Ґамаша.

— Ви хороший учитель, містере Крофт.

— Ви, напевне, дуже невибагливий. Подивіться, куди полетіла ваша стріла.

— Я її не бачу. Сподіваюся, вона не загубилася.

— Не загубилася. Вони ніколи не губляться. Я ще жодної не загубив.

— Місіс Крофт, — сказав Ґамаш, — ваша черга.

— Я краще не стрілятиму.

— Будь ласка, місіс Крофт.

Старший інспектор Ґамаш простягнув їй лук. Він був вдячний за можливість вистрілити з лука. Це наштовхнуло його на роздуми.

— Я давно не стріляла.

— Я розумію, — сказав Ґамаш. — Просто постарайтеся.

Сюзанна Крофт приготувалася до пострілу, установила стрілу, схопила тятиву й потягнула. Вона тягнула й тягнула, поки не заплакала й не впала в багно, переповнена емоціями, які не мали нічого спільного з тим, що вона не змогла вистрілити. Тієї ж миті Метью Крофт уже стояв біля неї на колінах і тримав її. Ґамаш швидко схопив Бовуара за руку й відвів убік на кілька кроків. Він заговорив наполегливим шепотом:

— Нам потрібно потрапити в той підвал. Я хочу, щоб ти запропонував їм угоду. Ми не повеземо Філіппа до відділку за умови, що вони прямо зараз відведуть нас до підвалу.

— Але нам треба поговорити з Філіппом.

— Я згоден, але ми не можемо зробити і те, і інше; а єдиний спосіб потрапити до підвалу — дати їм те, чого вони дійсно хочуть. Вони хочуть захистити свого сина. У нас немає змоги отримати все; я вважаю, це для нас найліпший варіант.

Бовуар обмірковував пропозицію, спостерігаючи за тим, як Крофт утішав свою дружину. Старший інспектор мав рацію. Філіпп, мабуть, зачекає. А те, що було в підвалі, навряд. Після тієї демонстрації було очевидно, що місіс Крофт знала, як поводитися з луком і стрілами, але вона ніколи не стріляла саме з того лука. Десь має бути інший, той, яким вона звикла користуватися. І той, яким міг користуватися Філіпп. Можливо, у підвалі. Його ніс уловив деревний дим, що виходив з димаря. Він сподівався, що ще не надто пізно.

Пітер і Клара вигулювали Люсі стежкою, що вела через ліс, розташований на іншому від їхнього будинку березі річки Белла-Белла. Перейшовши невеликий місток, вони відпустили Люсі. Вона пленталася далі, не виявляючи жодного інтересу до багатства нових ароматів. Дощ припинився, але густа трава й земля були вологими.

— Метеорологи кажуть, що має прояснитися, — сказав Пітер, штовхаючи ногою камінець.

— Так, — погодилася Клара, — але холоднішає. Наближаються сильні морози. Треба навести лад у саду. — Вона обхопила себе руками, відчуваючи озноб. — У мене до тебе запитання. Точніше, мені потрібна твоя порада. Пам’ятаєш, коли я підходила до Йоланди?

— Під час ланчу? Так. Навіщо ти це зробила?

— Ну, тому що вона була племінницею Джейн.

— Ні, справді. Навіщо?

«Чортів Пітер, — подумала Клара, — він насправді знає мене».

— Я хотіла бути люб’язною.

— Але ти знала, що станеться. Навіщо ти вирішила встрявати, коли знала, що людина зробить тобі боляче? Мене вбиває, коли я бачу, як ти це робиш, а ти робиш це постійно. Це схоже на якусь форму божевілля.

— Ти називаєш це божевіллям, а я називаю це оптимізмом.

— Хіба це оптимізм — очікувати, що люди зроблять таке, чого ніколи раніше не робили? Щоразу, коли ти наближаєшся до Йоланди, вона поводиться з тобою жахливо. Щоразу. І все ж ти продовжуєш це робити. Навіщо?

— До чого ти ведеш?

— Ти коли-небудь думала, що я відчуваю, спостерігаючи, як ти робиш це знову і знову, і не маючи змоги цьому зарадити, окрім як збирати уламки? Припини очікувати, що люди зміняться. Йоланда — жахлива, ненависна, дріб’язкова людинка. Прийми це й тримайся від неї подалі. А якщо ти вирішуєш ступити на її територію, будь готова до наслідків.

— Це несправедливо. Ти, здається, вважаєш мене ідіоткою, яка й гадки не мала, що могло статися. Я дуже добре усвідомлювала, чим усе закінчиться. І однаково зробила це. Тому що мені треба було дещо дізнатися.

— Що саме?

— Я мала почути сміх Андре.

— Його сміх? Навіщо?

— Саме про це я хотіла поговорити. Пам’ятаєш, як Джейн описала той жахливий сміх, коли хлопці кинули гній в Олів’є та Ґабрі? — Пітер кивнув. — Я чула подібний сміх сьогодні вранці, на громадських зборах. Це був Андре. Ось чому мені довелося підійти до їхнього столика, щоб він знову засміявся. І він засміявся. Єдине, що я скажу про Йоланду та Андре, — це те, що вони передбачувані.

— Але, Кларо, Андре — дорослий чоловік, він не був одним з тих хлопчиків у масках.

Клара чекала. Зазвичай Пітер не був таким тупим, тож за ним було цікаво спостерігати. Його насуплені брови врешті-решт прояснилося.

— Це був син Андре, Бернар.

— Молодчина!

— Джейн помилилася, це були не Філіпп, Ґас і Клод. Одного з них там не було, але Бернар був.

— Мені розповісти старшому інспектору Ґамашу? Чи, може, він подумає, що я наговорюю на Йоланду? — запитала Клара.

— Яка різниця? Ґамаш повинен знати.

— Добре. Я зайду до бістро сьогодні вдень, коли він буде там, як обіцяв.

Клара підняла палицю й кинула її, сподіваючись, що Люсі побіжить її шукати. Але та не побігла.

Крофти на угоду пристали. У