Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

Ніколь закотила очі й застогнала. Бовуар одразу помітив це й подумав, а чи не був і він таким само зневажливим і вузьколобим щодо слів шефа, коли той говорив про свої почуття та інтуїцію.

— А запах! — Клара глибоко й пристрасно вдихнула, ігноруючи Ніколь. — Кожен митець реагує на цей запах. Серце б’ється. Це як зайти до бабусі й відчути запах свіжого шоколадного печива. Для нас це поєднання лаку, олій та закріплювача. Якщо у вас добрий нюх, ви відчуєте навіть запах акрилової фарби. Напевне, так само є запахи, на які реагують копи.

— Ну, — сказав Ґамаш, сміючись і згадавши вчорашній ранок, — коли агент Ніколь забрала мене з дому, вона принесла мені каву з Тім Гортонз. Почетверена порція. Від неї моє серце аж калатає, — тут він приклав руку до грудей, — вона цілком і повністю пов’язана суто з розслідуваннями. Я можу зайти в концертний зал, але якщо я відчую запах почетвереної кави з Тім Гортонз, я почну шукати на підлозі тіло.

Клара розсміялася.

— Якщо вам подобаються малюнки крейдою, вам сподобається робота Джейн. Я рада, що ви прийшли подивитися.

— Це все її роботи? — Ґамаш обвів поглядом яскраву кімнату.

— Ні, і близько не воно. Це інший художник. Їхня виставка закінчується за тиждень, а потім ми вішаємо наші полотна. Виставка відкривається днів за десять. Не цієї п’ятниці, а наступної.

— Це vernissage[60]?

— Саме так. За два тижні після суддівства.

— Можна вас на хвилинку? — Бовуар відвів Ґамаша на кілька кроків. — Я говорив із Лакост. Вона щойно розмовляла по телефону з лікарем Тіммер Гедлі. Її смерть була цілком природною, на його думку. Рак нирок. Він поширився на підшлункову залозу й печінку, а потім це було лише питанням часу. Насправді вона прожила довше, ніж він очікував.

— Вона померла вдома?

— Так, другого вересня цього року.

— На День праці, — сказала Ніколь, сновигаючи неподалік і вслуховуючись у розмову.

— Міс Морров, — звернувся Ґамаш до Клари, яка трималася на шанобливій відстані, завдяки чому могла справляти враження, ніби вона нічого не чує, хоча насправді вона чула всю їхню розмову, — що ви думаєте?

«Отакої! Спіймав на місці злочину! Буквально. Нема сенсу, — подумала вона, — прикидатися скромною».

— Смерть Тіммер була очікуваною, але все одно несподіваною, — сказала Клара, приєднуючись до їхнього маленького кола. — Ну, ні, це я перебільшила. Просто ми сиділи з нею по черзі. Того дня була черга Рут. Вони заздалегідь домовилися, що, коли Тіммер почуватиметься добре, Рут утече з нагоди закриття окружного ярмарку. Рут сказала, що Тіммер переконала її, ніби почувається добре. Рут дала їй ліки, принесла свіжу склянку «Еншур»[61] а потім пішла.

— Просто залишила жінку, яка вмирала, саму, — констатувала Ніколь.

Клара відреагувала спокійно.

— Так. Я знаю, це звучить недбало, навіть егоїстично, але ми всі дуже довго доглядали за нею й одразу помічали зміни в її настрої та самопочутті. Ми всі вислизали на пів години, щоб випрати її речі, сходити в магазин або приготувати якусь легку їжу. Тож це було не так дивно, як здається. Рут ніколи б не пішла, — тепер Клара звернулася до Ґамаша, — якби був хоч би найменший натяк на те, що Тіммер зле. Для неї було справжнім жахом повернутися і знайти Тіммер мертвою.

— Отже, це було несподівано, — підсумував Бовуар.

— У цьому сенсі, так. Але згодом ми дізналися від лікарів, що так часто трапляється. Серце просто не витримує.

— А розтин проводили? — поцікавився Ґамаш.

— Ні. Ніхто не бачив у цьому потреби. А чому ви питаєте про смерть Тіммер?

— Просто хочу все ретельно перевірити, — відповів Бовуар. — Дві літні жінки помирають із різницею в кілька тижнів одна від одної в крихітному селі. Це викликає певні запитання. Ось і все.

— Але, як ви сказали, вони були літніми. Це очікувано.

— Якби одна з них не померла, отримавши дірку в серці, — вставила Ніколь.

Клара здригнулася.

— Можна вас на хвилинку?

Ґамаш вивів Ніколь на вулицю.

— Агенте, якщо ви коли-небудь будете поводитися з кимось так, як із місіс Морров, я заберу ваш значок і відправлю додому автобусом, це зрозуміло?

— А що не так із тим, що я сказала? Це правда.

— А ви думаєте, вона не знає, що Джейн Ніл убили стрілою? Ви справді не розумієте, що ви зробили не так?

— Я лише сказала правду.

— Ні, ви лише поводилися з іншою людиною, як із ідіоткою, і, як я зрозумів, навмисно завдали їй болю. Ваше завдання мовчки робити нотатки. Ми поговоримо про це сьогодні ввечері.

— Але…

— Я поставився до вас із ввічливістю та повагою, бо так я ставлюся до всіх. Але ніколи, ніколи не плутайте доброту зі слабкістю. Ніколи більше не сперечайся зі мною. Зрозуміли?

— Так, сер.

І Ніколь пообіцяла тримати свою думку при собі, якщо за її сміливість сказати те, про що всі думають, їй так віддячили. Коли її запитуватимуть прямо, вона відповідатиме односкладово. Отак.

— Оце картина Джейн, — мовила Клара, витягаючи з комори середнього розміру полотно і ставлячи його на мольберт. — Не всім вона сподобалася.

Ніколь ледве не сказала: «Нумо без жартів!», але згадала про свою обіцянку.

— А вам сподобалося? — запитав Бовуар.

— Спочатку ні, але що довше я дивилася, то більше мені подобалося. Щось ніби стало на свої місця. Наскальний малюнок перетворився на щось щемливо-зворушливе. Ось таким чином.

І Клара клацнула пальцями.

Ґамаш подумав, що йому доведеться витріщатися на цю картину все своє життя, перш ніж вона матиме бодай якийсь інакший вигляд, аніж безглуздий. Проте щось у цьому було, якийсь шарм.

— Це Неллі і Вейн, — сказав він, здивовано вказуючи на двох фіолетових людей на трибунах.

— А це Пітер. — Клара вказала на якусь примару з очима й ротом, але без носа.

— Як вона це зробила? Як вона примудрилася так влучно зобразити людей за допомогою двох крапок замість очей і кривої лінії замість рота?

— Я не знаю. Я художниця, була нею все своє життя, і я не здатна цього зробити. Але тут є щось більше. Є глибина. Хоча я дивлюся на неї зараз уже понад годину, а те мерехтіння не повторилося. Може, я надто сильно прагну побачити його. Може, магія спрацьовує лише тоді, коли ти її не шукаєш.

— Ця картина добра? — запитав Бовуар.

— Ось у чому й питання. Я не знаю. Пітер вважає, що це геніально, і решта членів журі, за винятком одного, були готові ризикнути.

— А в чому ризик?

— Вам може здатися дивним, але художники — народ імпульсивний. Для того щоб картину Джейн прийняли й показали, чиїсь інші мали бути відкинуті. Цей хтось буде розлючений. А також його