Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

— Мені спала на думку одна дивна річ.

— А, після їжі! — Ґамаш усміхнувся.

— Дрібничка, та хто знає. Такий збіг просто здався мені дивним, і я подумала, вам варто знати. Це пов’язано з мистецтвом Джейн.

— Не думаю, що то така вже велика справа, — сказав Пітер, змоклий і похмурий.

Клара стрільнула в нього здивованим поглядом, який не залишився непоміченим для Ґамаша.

— Просто Джейн малювала все своє життя, але ніколи нікому не показувала своїх робіт.

— Не так уже й дивно, хіба ні? — зауважив Бовуар. — Багато художників і письменників тримають свою творчість у таємниці. Про це постійно пишуть. А потім, після їхньої смерті, їхні твори знаходять, і вони приносять неабиякі статки.

— Так, але я не про те. Минулого тижня Джейн вирішила виставити свою роботу в мистецькій галереї у Вільямсбурзі. Вона прийняла рішення в п’ятницю вранці, а суддівство було в п’ятницю після обіду. Її картину прийняли.

— Прийняли картину і вбили її, — пробурмотів Бовуар. — Це дивно.

— До слова, про дивне, — зауважив Ґамаш. — Чи правда, що міс Ніл ніколи нікого не запрошувала до своєї вітальні?

— Це правда, — сказав Пітер. Ми так до цього звикли, що воно не здавалося нам дивним. Це як кульгавість або хронічний кашель, я гадаю. Невелика аномалія, яка стає нормою.

— Але чому ніхто туди не заходив?

— Не знаю, — зізналася Клара, сама спантеличена. — Як сказав Пітер, я так звикла до цього, що воно мене не дивує.

— Ви ніколи не запитували?

— Джейн? Гадаю, запитували, коли ми тільки приїхали. Або, можливо, ми цікавилися в Тіммер і Рут, але я точно знаю, що відповіді ми так і не отримали. Здається, ніхто не знає. Ґабрі думає, що в неї там помаранчевий ворсистий килим і порнографія.

Ґамаш розсміявся.

— А ви що думаєте?

— Я просто не знаю.

Після цих слів запала тиша. Ґамаш замислився про жінку, яка вирішила жити з такою кількістю таємниць так довго, а потім захотіла випустити їх усі назовні. І померла через це? Ось у чому було питання.

Метр Норман Стіклі піднявся з-за столу й, кивнувши, привітався, а потім опустився в крісло. Сісти він їм не запропонував, тож троє офіцерів стояли перед ним. Одягнувши великі круглі окуляри й дивлячись у свої папери, він почав свою гучну промову.

— Цей заповіт був складений десять років тому і є дуже простим. Після кількох невеликих посмертних дарів основна частина майна Джейн переходить до її племінниці, Йоланди Марі Фонтейн, або до її нащадків. Це буде будинок у Трьох Соснах, з усім його майном, плюс усі гроші, що залишаться після сплати дарів і витрат на поховання тощо, які понесуть виконавці заповіту. Плюс податки, звісно.

— Хто є розпорядниками її майна? — запитав Ґамаш, сприймаючи удар, завданий їхньому розслідуванню, як належне, але з прокльонами в душі.

Щось тут було не так, він це відчував. «Може, це просто твоя гордість, — подумав він. — Ти занадто впертий, щоб визнати свою неправоту, і ця літня жінка, цілком зрозуміло, залишила свій дім єдиному живому родичу».

— Рут Зардо, уроджена Кемп, і Констанс Гедлі, уроджена Пост, відома, здається, як Тіммер.

Список імен стурбував Ґамаша, хоча він не міг зрозуміти чому. «Чи то були самі люди? — запитував він себе. — Чи вибір? Що саме?»

— Вона складала з вами інші заповіти? — запитала Бовуар.

— Так. Вона склала заповіт за п’ять років до цього.

— У вас іще є його копія?

— Ні. Ви думаєте, я маю місце, щоб зберігати старі документи?

— Ви пам’ятаєте, що в ньому було? — запитав Бовуар, очікуючи отримати чергову захисну, уривчасту відповідь.

— Ні. А ви…

Але Ґамаш випередив його.

— Якщо ви не пам’ятаєте точних умов першого заповіту, то, можливо, пам’ятаєте загалом, з яких причин вона змінила його за п’ять років, — запитав він якомога розсудливішим і приязнішим тоном.

— Немає нічого незвичайного в тому, що люди складають заповіти що кілька років, — сказав Стіклі, і Ґамашу стало цікаво, чи цей трохи плаксивий тон був просто його манерою говорити. — Справді, ми рекомендуємо клієнтам робити це що два-п’ять років. Звісно, — сказав Стіклі, наче відповідаючи на звинувачення, — це не заради нотаріального збору, а тому що ситуації мають тенденцію змінюватися що кілька років. Народжуються діти, з’являються онуки, подружжя помирають, розлучаються.

— Великий парад життя, — Ґамаш утрутився, щоб цей парад зупинити.

— Саме так.

— І все ж, метре Стіклі, її остання воля десятирічної давнини. Чому б це? Гадаю, можна припустити, що вона склала цей, тому що попередній заповіт утратив чинність. Але, — Ґамаш нахилився вперед і постукав пальцем по довгому тонкому документу перед нотаріусом, — цей заповіт також застарів. Ви впевнені, що він останній?

— Звісно, що так. Люди заклопотані, і заповіт часто не є пріоритетом. Це може бути неприємною рутиною. Існує багато причин, чому люди відкладають її на потім.

— Чи могла вона звернутися до іншого нотаріуса?

— Неможливо. І мене обурює таке припущення.

— Звідки ви знаєте, що це неможливо? — наполягав Ґамаш. — Вона б вам обов’язково про це сказала?

— Я просто знаю. Це маленьке містечко, і я почув би.

Point finale[57].

Коли вони виходили, отримавши на руки копію заповіту, Ґамаш повернувся до Ніколь:

— Я все ще не впевнений щодо цього заповіту. Я хочу, щоб ви дещо зробили.

— Так, сер, — раптом насторожилася Ніколь.

— З’ясуйте, чи це остання копія. Зможете це зробити?

— Absolument.[58]

Ніколь почувалася на сьомому небі.

— Привіт! Хтось є? — покликав Ґамаш, просунувши голову у двері мистецької галереї Вільямсбурга. Побувавши в нотаріуса, вони пройшлися пішки до галереї — чудово збереженої та відреставрованої колишньої будівлі поштового відділення. Її величезні вікна пропускали трохи світла, що його давало небо, і те сіре світло падало на вузьку й витерту дерев’яну підлогу й терлося об сліпучо-білі стіни невеличкої відкритої кімнати, заповнюючи її майже примарним сяйвом.

— Bonjour[59], — покликав він знову.

У центрі приміщення він побачив стару пузату дров’яну піч. Вона була дуже гарна. Проста, пряма, нічого елегантного — просто велика чорна піч, яка не давала канадському холоду жодного шансу вже понад сто років. Ніколь знайшла вимикачі й увімкнула світло. Одразу впали в очі величезні полотна абстрактного мистецтва, що висіли на стінах. Це здивувало Ґамаша. Він очікував побачити гарненькі сільські акварелі, романтичні та продавані. Натомість його оточили блискучі смуги та сфери заввишки десять футів. Вони створювали враження молодості, енергії та сили.

— Привіт.

Ніколь здригнулася, а Ґамаш одразу обернувся й побачив Клару, що наближалася до них, а шпилька з качечкою чіплялася до пасм її волосся й готувалася до свого останнього польоту.

— Ми знову зустрілися, — сказала вона, усміхаючись. — Після тієї розмови про мистецтво Джейн я захотіла прийти й знову побачити картину, посидіти з нею