Зловісно тихе життя - Луїза Пенні

там першим. Поки Метью Крофт намагався звільнити тіло, його зранені серце й мозок поверталися додому, до поезії. Він декламував вивчені напам’ять вірші з книжок, позичених у міс Ніл. Поезія Зардо була його улюбленою. У спокійні вихідні дні він часто відвідував міс Ніл, сидів у зручному глибокому дерев’яному кріслі в її саду й дивився на річку, що протікала за флоксами. І заучував вірші, щоб за їх допомогою відганяти нічні кошмари. Тим часом міс Ніл робила рожевий лимонад і підстригала бордюри з багаторічниками. Вона усвідомлювала іронію обезголовлювання квітів, тоді як він гнав смерть зі своєї голови. Метью чомусь не хотів розповідати про це поліції, не хотів упускати їх так глибоко у своє особисте життя.

Не встиг він продовжити, як насторожився. A за мить це почув і Ґамаш. Сюзанна відчинила двері з підвалу, що вели на кухню, і увійшла.

Сюзанна Крофт мала зовсім кепський вигляд. Вона здавалася напруженою на зустрічі з громадою, але з її теперішнім станом то було не порівняти. Її шкіра була майже прозорою, за винятком прищів. Тонкий шар поту робив обличчя блискучим, мов у рептилії. Рука, яку потиснув Ґамаш, була крижаною. Він зрозумів, що жінка налякана. Налякана до смерті.

Ґамаш подивився на Крофта, який тепер навіть не намагався приховати власний страх. Він дивився на свою дружину так, як можна було б дивитися на примару, привида з особливо жахливим і особистим посланням.

Потім ця мить минула. Обличчя Метью Крофта знову стало «нормальним», і лише блідість шкіри свідчила: за нею щось ховалося. Ґамаш запропонував місіс Крофт своє місце, але Метью схопив табуретку й сів, а його місце зайняла дружина. Ніхто не розмовляв. Ґамашу хотілося, щоб Бовуар мовчав. Щоб мовчання розтягнулося до розриву. Ця жінка стримувала в собі щось жахливе, і воно ось-ось мало вислизнути назовні.

— Склянку води? — запитала Ніколь Сюзанну Крофт.

— Ні, дякую, але дозвольте мені зробити чай.

З цими словами місіс Крофт схопилася зі стільця, і критична мить перервалася. Ґамаш спантеличено подивився на Ніколь. Якби вона вирішила саботувати справу і свою кар’єру, кращого способу годі було знайти.

— Дозвольте, я допоможу, — сказала Ніколь, зіскочивши з місця і схопивши чайник.

Коли Ніколь заговорила, Бовуар не зміг приховати спалаху люті на своєму обличчі, але тепер на ньому з’явилася звична розважлива маска.

«Дурепа, яка дурепа!» — лаявся він подумки, попри доброзичливу напівусмішку на обличчі. Він крадькома глянув на Ґамаша й із задоволенням побачив, що бос теж дивиться на Ніколь. Але Ґамаш не сердився. Бовуар побачив на обличчі шефа толерантність і обурився. Невже він ніколи не навчиться? Що, в ім’я всього святого, спонукає його допомагати таким дурням?

— Чим ви заробляєте на життя, місіс Крофт? Ви працюєте?

Тепер, коли тишу було порушено, Бовуар вирішив, що може взяти ситуацію під свій контроль. Ще ставлячи запитання, він почув у своїх словах образу. Легке припущення, що материнство — це не робота. Але йому було байдуже.

— Тричі на тиждень я роблю ксерокопії в Сен-Ремі. Це допомагає зводити кінці з кінцями.

Тепер, коли запитання пролунало, Бовуар відчув докори сумління. Йому здалося, що він виплеснув в обличчя місіс Крофт свою злість на Ніколь. Він обвів поглядом кімнату і зрозумів, що всі дрібнички в цій домівці були зроблені вручну, навіть пластикові чохли на стільцях були невміло прикріплені степлером і деінде вже не трималися. Ці люди були не вибагливі.

— У вас, здається, двоє дітей, — Бовуар поквапився відігнати від себе миттєвий сором.

— Так, — підхопив Метью.

— І як їх звуть?

— Філіпп і Діана.

— Гарні імена, — мовив він у тишу.

— І скільки їм років?

— Йому чотирнадцять, їй вісім.

— А де вони?

Запитання зависло в повітрі, наче земля перестала обертатися. Він невблаганно наближався до цього питання, і Крофти, певне, це розуміли. Бовуар не мав на меті захопити їх зненацька — не через делікатність до їхніх батьківських почуттів, а тому що хотів, аби вони відчували, як це запитання наближається до них здалеку, і мусили чекати й чекати. Доки їхні нерви не витримають. Доки вони удвох не почнуть жадати й боятися цієї миті.

— Їх тут немає, — мовила Сюзанна, пригубивши чашку.

Бовуар чекав, не відриваючи від неї погляду.

— Коли у вас святковий обід з нагоди Дня подяки?

Від швидкої зміни теми Сюзанна Крофт аж роззявила рота, наче він раптово перейшов на поросячу латину. Іякогоней обідувей[62].

— Перепрошую?

— Я помітив у себе вдома одну цікаву річ — запах індички стоїть протягом двох днів. Потім, звісно, ми з дружиною готуємо суп наступного дня, і запах супу так само відчувається в будинку. Він глибоко вдихнув, а потім повільно-повільно обвів поглядом чисті кухонні столи.

— Ми збиралися святкувати День подяки вчора, у неділю, — сказав Метью, — але через новини про міс Ніл вирішили скасувати обід.

— Узагалі? — недовірливо запитав Бовуар.

Ґамаш занепокоївся, чи не переборщив Бовуар, але Крофтам було не до критичного осмислення його слів.

— Де Діана, місіс Крофт?

— Вона в подруги. У Ніни Левек.

— А Філіпп?

— Його тут немає, я ж казала вам. Він пішов. Я не знаю, коли він повернеться.

«Гаразд, — подумав Бовуар, — жарти скінчилися».

— Місіс Крофт, за хвилину ми збираємося піти з вашим чоловіком подивитися на луки та стріли. Я хотів би, щоб тим часом ви над дечим поміркували. Нам треба поговорити з Філіппом. Ми знаємо, що він був причетний до інциденту з послідом у Трьох Соснах і що міс Ніл його впізнала.

— Не він один, — кинула вона зухвало.

— Два дні потому вона померла. Нам треба з ним поговорити.

— Він аж ніяк цього не стосується.

— Я дуже хочу вірити, що ви говорите це щиро. І, можливо, ви маєте рацію. Але чи ви вважали, що він здатен напасти на двох чоловіків у Трьох Соснах? Ви справді добре знаєте свого сина, місіс Крофт?

Він зачепив за живе, але це було очікувано. Не тому, що Бовуару було добре відомо, що відбувається в родині Крофтів, а тому, що він знав: усі батьки підлітків побоюються, що в їхній сім’ї живе чужинець.

— Якщо ми не зможемо поговорити з вашим сином до того, як підемо, ми отримаємо ордер на арешт і доправимо його до поліцейського відділку в Сен-Ремі для допиту. Тут або там, але до кінця дня ми з ним поспілкуємося.

Старший інспектор Ґамаш спостерігав за всім цим і розумів, що вони повинні якось потрапити до того підвалу. Ці люди щось або когось приховували. І що б це не було, воно в підвалі. «І все ж дивно», — подумав Ґамаш. Він міг би заприсягтися, що Метью Крофт був спокійним і поводився природно на зборах у церкві. А от Сюзанна Крофт була дуже засмучена. Тепер вони обоє засмучені. Що ж