Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Щось дивне коїться з головою охорони гендиректора, бо замість звичних шпильок чоловік мовчки проводжає мене до мого місця. Та навіть сам пропонує кави чи чаю, на відміну від звичного: "збігай принеси, зайченя". Та сил з'ясовувати що саме задумав цей зеленоокий гад в мене зараз немає. Бо як тільки я побачила зручне глибоке крісло, вмить згадала що майже не спала цієї ночі, тому в мене намітився більш приємніший план, безсовісно проспати ті чотири години, поки ми будемо летіти до Дрездена. До виконання якого я, негайно і приступила.

Переліт пройшов без ексцесів. Я чудово виспалася, та відчувала себе бадьорою і готовою до нових подвигів. Єдине що збентежило мене після пробудження це те, що я була дбайливо вкрита пледом.

Мій погляд пройшовся відразу по двох чоловіках, що сиділи поряд, Тимофію та Марку. Жоден з них навіть не дивився у мій бік, та не видавав ніякого натяку, на те що попіклувався за мене, тому я вирішила не заморочуватися з цього приводу. Бо була майже впевнена, що це точно зробив не Тимофій. 

В аеропорту нас зустріли представники партнерів і відразу відвезли до найкращого готелю у місті, «Relais & Châteaux Bülow Palais». Цей готель знаходився за п'ятнадцять хвилин ходьби від Старого міста в центрі барокового району Дрездена. І це давало можливість, не тільки спостерігати неймовірний вид з вікна номера, а й практично поринути у світ знову відбудованих після руйнування будівель класичної архітектури. Адже, в 1945 році місто було піддано великомасштабному бомбардуванню, внаслідок чого мальовничий центр Дрездена був безжально зруйнований вщент. На його відновлення пішло майже 40 років.

Для мене побувати в такому прекрасному місті як Дрезден було, ніби виграти щасливий білет. І я мала намір при першій нагоди відвідати декілька відомих місць Старого міста.

Та з першої ж хвилини після поселення у готелі, я навіть не встигла розкласти речі та до ладу пообідати як гендиректор закидав мене купою роботи. Потрібно було перелопатити документи, ще раз перевірити договір на помилки, а також обговорити з командою намічену презентацію у німців, оскільки вже завтра вранці ми їдемо в офіс до майбутніх партнерів і часу щось виправляти залишилося дуже мало. 

Тому, аби як поївши, та кинувши сумний погляд у вікно, попленталася виконувати те, заради чого сюди взагалі прилетіла.

Ранок наступного дня розпочався невдало. Спочатку я не почула звук будильника і безтурботно проспала назначений час. Мабуть, тому що всю ніч мені безбожно снився цей викрадач жіночих сердець зеленоокий гад Тимофій. І займалися ми з ним у моєму сні не аби чим, а всілякими неподобствами. Від чого я прокинулася вся в холодному поті та з вологим спіднім. Після такого сновидіння, я взагалі забула про все на світі, лише була злегка збентежена, та з блаженного стану мене висмикнув гучний стукіт у двері.

– Дарино Олександрівно, ви у себе? - чую я стурбований голос Марка, — Машина вже як десять хвилин чекає біля готелю, всі зібралися у вестибюлі, а вас все не має. Може вам потрібна допомога?

Я злякано замираю у ліжку, та кинувши погляд на екран смартфона, ледь стримую лайку. 

– Якщо їй і потрібна допомога, то точно не твоя! - чую грізний голос Тимофія. – Зайченя, я сподіваюся, ти вже зібрана, бо якщо ти знову проспала, я не знаю, що з тобою зроблю, — ричить вже мені. 

Трясця. Це Темний, і судячи з голосу, дуже злий. І що мені тепер робити, може прикинутись мертвою. Хоча з ним це навряд чи пройде. 

Трішки відійшовши від шоку роблю спробу встати з ліжка, та тіло з просоння ще не слухається, тому заплутавшись у ковдрі з усього маху гепаюся на підлогу, та боляче вдаряюся коліном. 

А щоб тобі пусто було. Лаюся на цього гада Темного, та себе, бо боляче аж в очах потемніло. 

– Ти що там впала?! - чую насмішкуватий голос голови охорони. 

Смішно йому.

– Ні! - зрозумівши, що прикидатися мертвою вже немає сенсу, голосно вигукую. 

– Щось я відчуваю що тобі дійсно потрібна допомога! - чую наполегливе із-за дверей. 

– Тобі так тільки здається, — огризаюся намагаючись повзти до ванної кімнати. 

– Дарино, з тобою все добре? - знову чую стурбований голос Марка. 

– Та йди вже…, до машини, Марко, — відкликається Темний. – Бо сам відведу, — звучать погрозливі нотки. – Зайченя, якщо через хвилину ти не відчиниш мені двері, рахунок за їх ремонт я відправлю тобі.

Зараза. 

– Йду я, — ціджу крізь зуби, та пересилюючи біль, кульгаю до дверей, боячись наслідків бурі, що розігрується під нею. 

Та перед тим як відкривати її вирішую глянути у дзеркало, що висіло на стіні перед входом. Ой леле, краще б я цього не робила. Вигляд у мене був жахливий. Довге біляве волосся скуйовджене, у вигляді красивого гнізда для лелек. Заспане і зім'яте бліде обличчя, та припухлі вії. Та найголовніше напівпрозора нічна сорочка яку вчора мені купив Тимофій, надіта на голе тіло. Сама б собі я ні за що таке не дозволила. Вигляд шедевральний. Добре що я подивилася на своє відображення до того як з'явилася у цьому вигляді перед чоловіками. 

Коли накинувши халат, нарешті відчиняю двері, переді мною відкрилася та ще картина. 

Блідий і скуйовджений Марко, який здавався ще худішим на тлі, грізного Темного, намагався прорватися до моєї кімнати.  

– Я так і знав, що ти проспала, — криво всміхаючись проговорює Тім, стримуючи Марка однією лівою. 

– Дарино Олександрівно, напевно просто погано переносить перельоти, — все ж роблячи спроби протиснутися до мене, хрипить Марко. – Дарино ви не хвилюйтеся, я зараз швидко метнуся і вам підгонять іншу машину як тільки ви зберетеся. Пів години вам вистачить?

– Ти диви, він і тобі викає, інтелігент хрінов, — насмішкувато пирхає Тимофій, та схопивши Марка за карк, видворяє його за двері, впевнено зачинивши її прямо перед його носом.

– Я сам відвезу Дарину Олександрівну, — дивлячись на мене переможно посміхається у всі свої 32. – Чого замерла зайченя, у тебе на все про все п'ятнадцять хвилин. Час пішов, — демонстративно стукає по циферблату свого годинника.