Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі
Тимофій гарний та свіжий, стоїть у дорожньому костюмі, від нього приємно пахне дорогим парфумом, з нотками мигдалю та деревної кори. М-м-м який чоовік.
– Ти ще не зібрана? - питає, відриваючи мене від захопливого споглядання на нього, та відверто оглядаючи мене у відповідь.
– Ні, — ніяково схрестивши руки на грудях, видихаю.
– Чому? - схиливши голову набік, більш спокійно перепитує.
– Бо мої речі вкрали, — киваю вбік сплячої Наталки. – Її коханець, скоріш за все.
– Ясно, є щось вдягнути крім коротенької сорочки для сну.
– Є заісно, — похмуро тягну.
– Тоді швидше переодягайся і поїхали. Дорогою купимо все необхідне, — несподівано видає чоловік.
– Але ж в мене тільки зручний одяг для переліту, як я у такому вигляді перед головним та німцями з'явлюся...
– Покладись на мене, крихітко, — обійнявши мене за плечі, шепотить мені на вушко.
За хвилину ми вже мчимо трасою на його позашляховику, до найближчого магазину одежі. Коли ми гальмуємо біля будівлі "Модного дому", я не сміливо виходжу з машини.
– Чого застигла, зайченя, у нас на все про все 15 хвилин.
– Я спробую швидко, — невпевнено тягну вилазячи з машини.
– Ну то ходімо разом, — бере мене за руку і тягне до входу в магазин.
– А ти куди? - підіймаю на нього здивований погляд.
– Як куди, з тобою йду, — невимушено потискає потужними плечима.
– Навіщо?
– Як це навіщо, по-перше, я за тебе відповідаю головою, а по-друге, я за все плачу.
– Не треба за мене платити, я зараз зателефоную мамі…і...
– Не треба мамі, і це не обговорюється, — впевнено відрізає.
У п'ятнадцять хвилин, укластися все-таки не виходить.
Тимофій купив мені все, що треба було і не треба в поїздку з речей. Ще потяг у відділ білизни, добре хоч в примірювальну не завалився. Тоді б я точно не знала, куди себе подіти від збентеження. Я і так постійно відчувала на собі, його палкий погляд, що розпаленим металом ковзав по розжареній шкірі, змушуючи ще більше тремтіти бідне серце, яке і так посиленої билося при його присутності.
Приблизно через пів години моїх мук, ми з Тімом нарешті примчали до аеропорту.
– Щось ви швидко впоралися, — чую спокійний голос шефа. Бо коли ми нарешті підіймаємося на літак у салоні вже сидять і витріщаються на нас вся команда.
– У сенсі швидко, я ж спізнилася, — ошаліло видихаю.
– Та не хвилюйся, Тимофій мені зателефонував та все пояснив. Тим паче це літак компанії й нічого страшного, що ми ненадовго затримали виліт.
– Зрозуміло, — розгублено дивлюся на свого рятівника, та Тимофій навіть бровою не веде. – Та коли я лиш одними губами шепочу — Дякую. Зелені очі у відповідь починають яскравіше блищати.
