Ти будеш моєю - Еммі Берн

Амелія

Приходжу по трошки до себе, гаряча вода розслабляє моє тіло. Спогади сьогоднішнього дня та особливо ночі, поступово повертаються. Тіло досі тремтить від пережитого жаху. Я сьогодні вперше бачила як вбивають людей. І мене лякає те, що мені їх зовсім не було шкода. Тільки того хлопця, що намагався мене захистити.

Відчуття вини швидко наповнює моє серце. Якби я послухалась, цього б не сталось. Я все так і стою під душем, у мене немає сил для того, щоб помитись. Подумки прокручую події цього вечора, згадую наповнені люттю очі Стаса. Те як він без жодних вагань убив тих людей, я звісно розуміла що у їхньому світі без цього ніяк. Але опинитися в самому центрі подій, я більше не хочу. Таке життя не для мене, його ж можуть будь-якої хвилини убити.

Як тоді на в'їзді, стільки людей із зброєю у руках, а йому було байдуже. А я ще дивувалась, що він мене не злякався. Яка ж я все-таки наївна та дурна. Мені справді потрібна зараз його допомога, і байдуже що я йому потрібна тільки для виконання якогось завдання.

Заставляю себе взяти у руку мочалку, та сил, щоб стиснути її немає. У мене таке відчуття мов це не моє тіло, мов я просто глядач. Це мене дуже лякає, думала тут буду у безпеці. Але Стас мені прямо натякнув, що і тут ми в небезпеці.

З тяжкою бідою мені все-таки, вдалось помитись. Мені здається пройшла вічність. Ноги не слухали мене, тому я маленькими кроками дійшла до ліжка. Вдягнула піжаму, але спати не хочу.

Як моє життя із спокійного та більш менш щасливого, перетворилось на кримінальні хроніки. Дивлячись у стелю, я згадувала свою сім'ю, які ми були щасливі всі разом. А пізніше тільки ми з Яриком, згадка про нього навела ще більшого болю. Мені дуже хочеться в його обійми, щоб я знову була улюбленою сестрою.

У домі дуже тихо, їду мені також ніхто не приніс. Тому йду сама. Відкриваю дуже тихо двері, наче злодюжка тихенько спускаюсь сходами. Не можу пояснити свою поведінку, але тривога що мене хтось почує не дає мені змоги голосно йти.

Залишись пару сходинок, але тут я чую чийсь голос на кухні. Зупиняюсь втискаючись в стіну, я ніколи не підслуховувала. Але зараз мені настільки страшно, що потрібно перевірити чи можна йти. Тому стою і вслухаюсь у слова.

- Я ж кажу все під контролем, за пів години він буде спати як немовля. - це голос Кості, він розмовляє напевно з кимось телефоном.

- Краля ваша в кімнаті, проблем не буде. - це він про мене, так спокійно. Та страх настільки сильний, що кроки назад давались мені дуже важко.

Потрібно попередити Стаса, натискаю на браслет. Але позаду відчуваю чиїсь кроки. Стараюсь прискоритись, та через страх та паніку нога підкошується і я падаю. У нозі пекельний біль, на очах сльози. Серце від страху здається зупинилось, я не дихаю тому що на ді мною стоїть Костя.

У голові повний хаос, я не можу зараз раціонального думати. Його присутність, погляд наводить ще більше жаху. А усвідомлення, що Стас вже міг поїсти і спати вганяє мене у паніку. У мене немає сили підняти голову, та заглянути виродку в очі. А тим більше заговорити, через пережитий стрес, як не намагалась не вийшло. Щось у горлі заважає мені, сказати хоч слово. Я у пастці, мене зараз можуть віддати тим виродкам. Але мене лякає його мовчання, він просто стоїть і мочки спостерігає за мною.

Та напевно Кості це набридло, тому він боляче схопив мене за руку. І не зважаючи на мій опір, поволік мене у мою кімнату. Моя нога дуже сильно боліла, сльози вже рікою котились з моїх очей. Та йому було цього замало, тому кинув мене із всієї сили на підлогу. Я нарешті наважилась поглянути йому в очі, та побачила тільки зневагу та лють, а на обличчі була дурнувата посмішка. Мені хотілось, якось себе захистити, але сил не було.

- Насолоджуйся останніми хвилинами - в його голосі було стільки призирства. Він голосно грюкнув дверми і пішов геть.

Паніка вже повність опанувала моє тіло та розум. Дихати ставало все ваще, відчуття немов я зараз задихнуся. Я намагаюсь набрати якомога більше повітря, та все одно цього мало. Серце заходиться у танці страху. Здається, що воно скоро вистрибне і втече подалі звідси. Навіть біль у нозі відійшла на інший план. У середині було чітке відчуття та розуміння, що я помираю. Дихати з кожною секундою ваще, я просто лежу на підлозі, з очей сльози.

Думка про Стаса випливає у моїй голові, серед всього цього хаосу, його образ чітко виділяється. Я хапаюсь за нього, як за рятівну соломинку. І у мене виходить, дихати стає трошки легше. Думки потроху внормовуються, і я згадую про браслет. Жму на камінчик з усіх сил, нескінчену кількість разів.

Не усвідомлюю скільки пройшло часу , та я почула кроки біля дверей. Спочатку я дуже сильно злякалась, та коли три рази постукали я підійшла до дверей. Та вони були закриті, я почала стукати у відповідь та натискати на ручку. Намагаюсь сказати, та нічого не виходить. Як мені пояснити, що це закрила не я. Від цього я починаю голосно плакати, можливо хоч так він все зрозуміє.

Я почула як кроки віддаляються, Стас пішов геть. Та усвідомлення, що він не їв і при свідомості, трошки мене заспокоїла.

Поки я вмивалась ванній, я відчула, що тут я вже не сама. Почуття страху було настільки сильним, що подивиться хто тут я не змогла.

- Попелюшко - тихий голос Стаса, подіяв як заспокійливе для мене.

Повернувшись, я побачила його. У серці нарешті стало спокійніше, і я не змогла себе стримати тому кинулась йому в обійми. Він відповів із таким теплом, що я остаточно заспокоїлась. В його руках, мені здавалось я захищена від цілого світу.

- Нам потрібно йти, тільки тихенько - я кивнула, хотіла посміхнутись та сил на це не було.

Взявшись за руки, я здивувалась коли ми зайшли у шафу. Та на цьому дива не закінчувались, Стас щось нажав і стінка висунулася. Ми зайшли у цей прохід, і я зрозуміла ми між стінами. Ось тепер я точно почуваю себе, наче у кримінальних фільмах.

Ми йшли різними вузькими проходами, та нарешті вийшли на вулиці. Якщо чесно я б ніколи не подумала, що це потайний вхід у будинок. Та добре роздивитися, у мене не було часу. Ми швидко направились на вихід, де нас уже чекали озброєнні люди.