Ти будеш моєю - Еммі Берн

Амелія 

— Ти можеш встати? - неочікувано запитав Вадим

— Здається так - пробую підвестись, та це зробити трохи важко.

— Підійди до мене, я розв'яжу тобі руки - я їх вже не відчуваю, тому швидко підходжу до чоловіка.

Він обережно розв'язує мотузки, біль проноситься усім тілом. Я не можу рухати руками, тому вони залишаються просто висіти по швах. Я не знаю скільки пройшло часу, як там Стас.

— Дуже дякую Вадим - я постаралась посміхнутися, але вийшло не дуже.

— Мене вже давно так ніхто не називав - на його очах появились сльози. І я зрозуміла, що нарешті можу роздивитись цього чоловіка.

Йому на вигляд за сорок, але я знаю що тільки тридцять дев'ять. На голові вже є сиві пасма волосся, на обличчі зморшки. А в очах крім смутку та пустоти, більше немає нічого.

— Сідай на своє місце, від мене напевно неприємно пахне - я трішки розгубилась, адже не відчула нічого про що говорить Вадим.

— Не кажи дурниць. Краще скажи що будемо робити ? У тебе є план дій ? - я не збираюся сидіти і чекати смерті.

— План то є, але ось це мені дуже мішає - Вадим показав на свою ногу. Я вирішила пошукати щось, адже ми знаходимось чи то у підвалі, чи то у гаражі.

Можливо тут є щось, що може перекусити залізний ланцюг. Та окрім різного мотлоху в коробках, тут нічого не було. Але я не здавалась, продовжувала пошуки. І мою увагу привернула коробка на верхній поличці стелажу. Із неї виглядали ручки, схожі є у садових секаторів або чогось схожого на це. Але мого росту не хватає, щоб дістатися до коробки. Тому я почала шукати на що стати. Я замітила біля однієї стіни стіл, який мені ідеально підходив. Руки ще трохи тремтіли, але я на це не зважала. Стіл був закладений різними коробками та банками. Тому спочатку прийшлось все знімати. Задачка була із нелегких, адже мої руки були до цього зовсім не готові.

За деякий час у мене все получилось, та стіл виявився із заліза. Мені захотілося розплакатись від відчаю. Я ж не настільки сильна, щоб пронести його метрів так десять. " Візьми себе в руки Амелія, заради Стаса та Вадима. Зроби це. " Я повторювала ці слова як мантру. Пробую підняти і у мене виходить зрушити його з місця. Тільки це мене зовсім не радує, адже я перенесла його на пару сантиметрів. Так добре, це вже результат у мене все вийде.

Не уявляю скільки я витратила на це часу. Але сил у мене зовсім не залишилось, я дивлюсь на стіл який стоїть біля стелажа і мені хочеться плакати. Все тіло страшенно болить, від голоду у голові паморочиться. Я не готова до такого життя, серце починає битись мов божевільне. Дихати стає все важче, повітря катастрофічно не вистачає. Я переводжу погляд на Вадима, та його мені звідси не видно. Заплющую очі і згадую Стаса, його очі те з яким теплом він мене обіймав в останнє. Мені це додає сил боротись, тому я беру себе в руки та вилажу на цей чортовий стіл.

Моїй радості не має меж, адже в коробці дійсно садові секатори . Молоток який був у коробці теж беру, проломлю комусь голову ним. Швидко злажу і йду до Вадима з божевільною посмішкою на обличчі.

— Дивись, що я знайшла. А це тобі - я передаю йому молоток, думаю він з ним краще справиться ніж я.

Всі мої очікування, що мені швидко вдасться звільнити Вадима, зникали із кожною секундою. Мене накривала паніка, хотілось кричати від безвиході. Я вже не стримувала свої сльози, після ще однієї невдалої спроби.

— Амелія, давай я попробую. Все-таки у моїх руках більше сили. А ти відпочинь. - передавши інструмент Вадиму, у думках з'явилася надія.

Тому я мов заворожена дивилась на спроби звільнитись. Спочатку у Вадима також не виходило, але за деякий час ми почули такий бажаний звук. Я щасливо посміхнулась, ми двоє вільні.

— Так і тепер який у нас план ? - я радісно запитала.

— Ну він доводі прозаїчний, б'ємо всіх хто попадається. - перспективи не найкращі, але я готова.

— Ну тоді удачі нам напарнику - простягаю долоню для рукостискання, і Вадим із посмішкою відповідає.

— Так це тобі - садові секатори тепер моя зброя — Тепер потрібно перевірити чи відчинені двері, це також на тобі.Якщо відчинені відкриваєш так, щоб ти опинилась за ними, а не спереду. - ну завдання зрозуміла, тепер головне не відступати.

Тремтячими руками торкаюсь ручки, у голові відчуваю стук власного серця. Пульс вже зашкалює, мені дуже страшно. Беру останні сили в кулак і відкриваю двері, роблю все як сказав Вадим. Мені здавалось я знепритомнію поки відкривала.

Та те що відбувається далі, не вписувалось у мою колишню вже реальність. За дверима був охоронець, який одразу ж получив по голові молотком. Кров була усюди, він навіть закричати не встиг. Дивлячись на розтрощене обличчя, я перелякано поглянула на Вадима. На що він тільки посміхнувся мені, і від його посмішки у мене мурашки пішли по тілу. Я не була не готовою таке бачити, сльози одразу покотились по щоках. Мені не хватало повітря, я старалась вдихнути більше та не виходило. Серце заходилось від страху і жаху моєї нової реальності.

— Послухай мене. Амелія. Або вони нас уб'ють, або ми їх. Я не заставляю тебе робити хоч щось, просто страхуй мене. А тепер пішли якщо хочеш жити - останні слова швидко привели мене до тями, якщо хочу вижити потрібно тікати.

Ми йшли темним коридором, я не знала куди йти, тому повністю довірилась Вадимові. Він тримав мене за руку, так ніби переживав що можу втекти від нього.

У кінці коридору на розвилці Вадим показав мені йти першою, забравши у мене мою так звану зброю. Ноги не хотіли мене слухати, все тіло тремтіло від жаху. Але виходу немає, потрібно йти.

Вийшовши у перед я помітила трьох чоловіків, і вони мене також. Що робити я не знала, тому мочки як дурненька стояла і дивилась на них. Свідомість підкидала мені страшні картинки мого майбутнього, якщо Вадим мені зараз не допоможе.

Мов звірі які помітили свою жертву, вони помалу підходили до мене. Їхні посмішки лякали мене дуже сильно, в очах я бачила тільки одне це похіть.