Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Робочий день нарешті закінчився. Дякувати Богу, Вербицький більше мене не чіпав, дав можливість розібратися з роботою самостійно. За що йому окреме спасибі. Хоча після ранкового «завдання» з пошуком документів у мене залишилося враження, що перший тиждень тут буде справжнім випробуванням на виживання.

Збираючи свої речі, я раптом згадала, що так і не навідалася до мами!

— Блін!

Відчуття провини накрило з головою, але було вже пізно. Я швидко набрала маму, запитала, як вона, пообіцяла завтра приїхати й нарешті вирушила за своєю валізою.

Вербицький ще вдень дав мені ключі та адресу квартири.

Коли я дісталася потрібного району, вражено зупинилася.

Елітний комплекс. Новобудови-висотки, мінімалістичний стиль, скляні балкони, ідеально чисті тротуари, дорогі машини на стоянці. Тут не просто жили, тут мешкала справжня еліта міста.

Знайшовши потрібний будинок, я зайшла всередину.

У просторому вестибюлі, схожому на хол розкішного готелю, сиділа літня жінка, яка щось читала. Це була консьєржка — акуратно одягнена, з окулярами на носі та уважним поглядом.

Я підійшла ближче й привіталася:

— Добрий вечір.

Вона підняла очі й одразу ж, не питаючи, куди я йду, кивнула:

— Сімнадцятий поверх, квартира 1702.

Мене це насторожило.

— Ви вже знаєте?

— Звісно.

— І вас це не здивувало?

Жінка ледь помітно усміхнулася.

— Мене тут взагалі мало що дивує, дівчино.

Я вирішила не розпитувати. Лише кивнула, подякувала й попрямувала до ліфта.

Піднявшись на 17-й поверх, я зупинилася перед дверима квартири.

Вставила ключ, провернула…

І завмерла на порозі.

Переді мною розгорнулася картина, яку я бачила хіба що в кіно.

Розкіш. Ідеальна, дорога, бездоганна.

Величезний простір, жодної зайвої деталі, усе оформлене в сучасному стилі. Вітальня з панорамними вікнами, крізь які відкривався приголомшливий вид на місто. Кухня — як у найкращих ресторанах, із технікою, яку я раніше бачила тільки в рекламі.

А меблі? Шикарні крісла, стильні дивани, величезне ліжко у спальні. І телевізор. Боже, це не телевізор — це домашній кінотеатр!

Я боязко ступила вперед і поспішно зняла взуття, щоб не запачкати ідеальну підлогу.

Захоплено пройшлася по кімнатах.

— Це не квартира… це палац, — прошепотіла я сама собі.

Голос Вербицького змусив мене здригнутися:

— Ось твоя кімната.

Я повернулася й побачила, що він стоїть у дверях, спокійно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Вибач, що без червоної доріжки, — з сарказмом додав він.

Я закотила очі й пішла до вказаної кімнати.

Зайшовши, побачила ще одне ідеальне приміщення: просторе ліжко, шафа, робочий стіл, нічого зайвого, але все настільки дороге, що мені було страшно до цього доторкнутися.

Я кинула валізу на підлогу й зітхнула.

— Ну, оселилася. Тепер залишилося тільки не втратити розум у цьому «золотому замку».

І я почала розбирати речі, готуючись до нової глави свого життя.