Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Не встигла я озирнутися, як він нахилився до мене, простягнув руку і взяв ремінь безпеки. Я різко напружилася, відчуваючи його близькість.

— Що ви робите? — мій голос прозвучав різкіше, ніж я хотіла.

— Пристібаю, — відповів він спокійно, натягуючи ремінь і защіпаючи його на місце.

Я ковтнула повітря, відчуваючи, як серце раптом пришвидшило свій ритм.

«Тільки не показуй, що нервуєш!»

Він повернувся на своє місце, запустив двигун і натиснув на газ. Машина плавно рушила з місця.

Я стиснула ремінь безпеки, ніби це могло мене якось уберегти, і нервово ковтнула.

— Ви мене зараз уб’єте і закопаєте в лісі за якесь нещасне слово? — випалила я, вирячивши на нього очі.

Вербицький на секунду зиркнув на мене, як на божевільну, а потім зосередився на дорозі.

— Це для безпеки, — кинув він. — Не хочу, щоб ти випадково випала з машини.

— Випала? Серйозно? — я скептично подивилася на нього. — А те, що ви заблокували двері, це теж для моєї безпеки?

— Саме так, — не кліпнувши оком, відповів він і переключив передачу.

Ми виїхали на трасу.

Кілька хвилин у салоні стояла напружена тиша. Я намагалася не дивитися на нього, але з кожним метром дороги моя тривога тільки росла. Що йому від мене треба?

— Отже, яка у вас пропозиція? — нарешті запитала я. — Якщо це щось сексуальне, то я відмовляюся.

Вербицький фиркнув і злегка похитав головою.

— Ти не в моєму смаку. Розслабся.

Я спохмурніла.

«Ах ти ж козел…»

З одного боку, я мала б зітхнути з полегшенням, що він не маніяк. З іншого — його слова зачепили мене за живе. Ну серйозно? Я не в його смаку? Я, виходить, не досить гарна для пана бізнесмена?

— Тоді що? — холодно запитала я.

Він не відразу відповів. Лише через хвилину спокійно сказав:

— Мені потрібен асистент.

Я блимнула.

— Асистент?

— Так. Я так і не знайшов хорошу кандидатуру на цю посаду. Тому пропоную її тобі.

Я мовчки переварювала почуте.

— То як, згодна?

Мене охопило змішане почуття подиву і… надії.

Це був шанс.

Шанс оплатити мамину операцію.

Шанс отримати роботу, хай навіть таку незвичайну.

Шанс вирватися з фінансової безвиході.

Але в цьому явно був якийсь підступ…

— Я згодна, — тихо сказала я.

Вербицький кивнув, ніби очікував такої відповіді.

— Гаразд. Зарплату я тобі залишаю таку, як була встановлена для цієї посади. Відсотки за покраску автомобіля знімати не буду. Але…

Я насторожено вигнула брови.

— Але?

— Щоб відпрацювати перекраску машини, ти будеш жити у мене в квартирі і займатися домашніми справами.

Я завмерла.

— Що?

— Готувати, прибирати, прати…

Я втупилася в нього, сподіваючись, що він жартує.

Він не жартував.

Кілька секунд я мовчки дивилася перед собою, намагаючись не вибухнути.

«Це що, покарання? Я тепер його хатня робітниця?»

«З іншого боку… Це вирішить одразу кілька моїх проблем. Робота, житло, мамина операція…»

Я глибоко вдихнула.

— Отже, я працюю на вас і ще й живу у вас удома?

— Саме так.

Я ще раз набрала повітря в легені.

Через хвилину він кинув:

— Ти вже погодилася.