Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Ми їхали мовчки. Лише двигун автомобіля рівномірно гудів, заповнюючи тишу між нами. Я дивилася у вікно, спостерігаючи, як за склом пробігають вогні міста.

Врешті, не витримавши, я повернулася до нього:

— Коли мені починати працювати?

— Завтра, — коротко відповів він, не відриваючи погляду від дороги.

Я скептично підняла брову.

— Завтра? Тобто з самого ранку я вже маю бути у вашій квартирі й одночасно працювати у вашій компанії?

— Саме так, — його голос був рівним і впевненим.

Я стиснула губи. «Ну і чудово. Спочатку асистентка, потім покоївка. Що далі? Буду ще й водієм?»

— А я зможу навідувати маму в лікарні?

Цього разу він коротко глянув на мене.

— Зможеш. Я ж не збираюся тримати тебе в ув’язненні.

Я полегшено зітхнула. Це було головне.

Кілька хвилин ми їхали мовчки, поки я не зважилася задати ще одне питання:

— А ви можете підвезти мене до лікарні зараз?

Вербицький знову мовчки глянув на мене, але цього разу довше, ніби зважуючи щось у думках.

— Добре, — зрештою відповів він і звернув на іншу дорогу.

Я здивовано підняла брови. Чесно кажучи, очікувала, що він відмовить або хоча б почне бурчати, що у нього немає часу.

Через двадцять хвилин ми під’їхали до лікарні. Він загальмував перед входом, і я, не чекаючи запрошення, швидко відчинила дверцята.

— Дякую, — кинула я, вибігаючи з машини.

Він нічого не відповів.

Я піднялася на третій поверх, де була палата мами. Ще здалеку побачила її крізь відчинені двері. Вона сиділа на ліжку, щось читала і, здавалося, не помічала нічого навколо.

— Мам, — тихо покликала я, заходячи.

Вона підняла голову, і її втомлене обличчя одразу засяяло від усмішки.

— Аріно! — вона простягнула до мене руки.

Я сіла поруч, взяла її долоні у свої і відчула, як серце болісно стислося. Вона була такою худою й слабкою…

«Я зроблю все, щоб ти одужала, мамо», — подумала я, стискаючи її руки трохи сильніше.