Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я сиділа на краю маминого ліжка, стискаючи її теплі, але слабкі руки. Вона виглядала трохи краще, ніж минулого разу, але все одно була занадто блідою й крихкою.

— Мам, у мене є хороші новини, — почала я, намагаючись приховати хвилювання.

Вона одразу зацікавлено підняла голову:

— Щось пов’язане з роботою?

Я кивнула:

— Мене взяли на роботу.

Мамині очі наповнилися радістю:

— О, це чудово, Аріно! Я ж знала, що ти впораєшся. Стільки співбесід, і нарешті вдало!

Я скептично закусила губу. «Якщо б ти знала всі подробиці, не була б такою щасливою…»

— Так, взяли, — пробурмотіла я. — Але… Є один нюанс.

— Що ще?

Я нервово розтерла долоні.

— Справа в тому, що я трохи… гм… нашкодила своєму майбутньому босу.

Мама примружилася:

— Що ти зробила?

Я вдихнула повітря, немов перед стрибком у крижану воду.

— Я написала фарбою на його автомобілі слово «КОЗЕЛ».

Повисла глибока тиша.

Мама навіть не моргнула, дивлячись на мене. Потім зітхнула й потерла перенісся:

— Дитинко… Ти серйозно?

Я кивнула, відчуваючи, як щоки починають палати від сорому.

— Але я не знала, що це його машина! Він облив мене калюжею і навіть не зупинився!

Мама глянула на мене з легкою усмішкою:

— Ти завжди була емоційною.

— Але ж бачиш, чим усе закінчилося? — я розвела руками. — Тепер у мене є робота, і я зможу оплатити твою операцію.

Мама схопила мої руки у свої й стиснула їх:

— Аріно, я так рада, що ти нарешті знайшла щось. Ти стільки шукала, так хвилювалася… Головне, щоб тобі було добре.

Я не була впевнена, що мені буде добре жити в квартирі свого боса й виконувати ще й хатню роботу, але вирішила промовчати.

— Я буду приходити до тебе так часто, як зможу, — пообіцяла я. — А якщо не вийде, обов’язково телефонуватиму.

— Це все, що мені потрібно, — мама ніжно усміхнулася й погладила мою руку.

Ми ще трохи поговорили, згадуючи різні історії з мого дитинства, посміялися, і я нарешті відчула, що хоча б на мить можу розслабитися.

Але потім згадала, що мені ще потрібно збирати речі.

Попрощавшись із мамою, я вийшла з лікарні й зітхнула.

«Ну що ж, нове життя починається. Сподіваюся, воно не буде таким жахливим, як звучить…»