Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я вирішила забрати свою валізу після роботи. Спочатку потрібно пережити цей день і не впасти обличчям у бруд.

Стоячи перед дзеркалом, я критично оцінювала свій зовнішній вигляд. Чорні класичні штани, біла блузка, мінімалістичні прикраси — усе відповідало посаді асистентки генерального директора. Але каблуки? Ні, дякую. Я не збиралася шкандибати по офісу, ризикуючи впасти в його кабінеті.

Коли я зайшла до компанії, відчувала себе героїнею фільму про великі корпорації. Усі ці серйозні співробітники в ділових костюмах, дзвінки, друк на клавіатурах… Я пройшла до секретарки, яка, схоже, вже знала, хто я.

— Вас чекають, — люб’язно сказала вона й указала на двері.

Зробивши вдих, я відчинила двері та увійшла до кабінету Вербицького.

Він сидів за величезним столом, гортаючи якісь документи. Коли підняв на мене очі, то швидко оглянув мене з голови до ніг і кивнув:

— Ходімо, покажу твоє робоче місце.

Він вивів мене в коридор і зупинився біля сусідніх дверей.

— Ось тут.

Я зайшла всередину й побачила просторий кабінет. Письмовий стіл, ноутбук, полиця з документами, навіть кавоварка в кутку.

— Будеш сидіти тут. Якщо знадобишся — покличу.

І з цими словами він вийшов.

Я сіла за стіл і відкрила ноутбук. Намагаючись розібратися в документах, заглядала то в папери, то в комп’ютер. Але не знала, з чого почати. «Асистентка власника компанії» звучало круто, але що я маю робити?

І тут задзвонив телефон.

Я взяла трубку.

— Зайди до мене.

І короткі гудки.

Я швидко піднялася й попрямувала в його кабінет.

Вербицький сидів за столом і щось друкував на комп’ютері. Коли я зайшла, він навіть не підняв голови.

— Перше завдання, — сказав він, нарешті поглянувши на мене. — Принеси мені чорну папку з документами.

— Звісно! Де вона?

— На полиці в приймальні.

Я впевнено вийшла, думаючи, що це елементарно. Але коли опинилася в приймальні, то зрозуміла: тут три полиці. І всі заставлені чорними папками!

«Жартуєш?»

Я почала перебирати їх, намагаючись знайти потрібну. Одна папка — договори. Друга — бухгалтерія. Третя — кадрові справи…

Але раптом моя рука зачепила іншу папку, і вона… звалилася на підлогу!

А разом з нею ще п’ять інших.

Документи розлетілися по всій підлозі.

— О, прекрасно, — пробурмотіла я, швидко опускаючись на коліна й починаючи збирати папери.

— Ти там живеш? — пролунав голос Вербицького з кабінету.

— Ні-ні, усе під контролем! — відповіла я, нервово складаючи папери, як картковий будиночок.

Я схопила першу-ліпшу чорну папку й помчала назад.

— Ось! — гордо заявила я, простягаючи її босу.

Він узяв її, відкрив… і мовчки підняв на мене погляд.

— Це штатний розпис.

— Ем… Так?

— У штатному розписі нема жодної причини, чому ти ще працюєш, — він хитнув головою. — Дай мені ту, яку я просив.

— Ага, звичайно! — я швидко вихопила папку й рвонула назад до приймальні.

Пробігшись очима по полицях, я знову почала перебирати чорні папки. Нарешті знайшовши потрібну, схопила її й повернулася.

— Ось ця!

Він узяв її, відкрив… і знову підняв на мене очі.

— Це особисті справи працівників.

— Ой… — я нервово заусміхалася.

— У тебе три спроби.

Я зглотнула.

— І дві ти вже використала.

Я, немов кішка, вискочила з кабінету, намагаючись не панікувати. Добре, зберігаємо спокій! Я повільно, дуже уважно почала шукати ту саму папку.

І ось вона!

Я обережно взяла її й цього разу перевірила напис. Потім, ніби несучи щось надзвичайно крихке, повернулася в кабінет і поставила її перед Вербицьким.

Він відкрив, подивився… і кивнув.

— Нарешті.

Я зітхнула з полегшенням.

— Відмінний початок, — пробурмотів він. — Наступного разу сподіваюся, ти принесеш мені документи швидше, ніж за п’ять годин.

— Це було не п’ять годин, — пробурчала я.

— Дивно, бо відчувалося, як п’ять років.

Я закотила очі, а він усміхнувся куточком губ.

Так, перший день роботи почався… просто чудово.