Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я прокинулася від легкого ранкового світла, що пробивалося крізь штори. Потягнулася, позіхаючи, й ледве розплющила очі.

— Ох, ранок…

Сонна, протираючи очі, я вийшла з кімнати, прямуючи у ванну. І тут— БАЦ!

Я врізалася в когось, від чого ледь не втратила рівновагу.

— Ой! — видихнула я й підняла голову.

Переді мною стояв Вербицький. В ОДНОМУ РУШНИКУ.

Більше того — рушник був закріплений так… що здавалося, ось-ось упаде.

Я не встигла навіть усвідомити цю думку, як він справді ковзнув… і впав.

Мої очі округлилися, щоки запалахкотіли, а мозок загорлав:

НЕ ДИВИСЯ НИЖЧЕ! НЕ ДИВИСЯ НИЖЧЕ!

Я миттєво закрила очі руками:

— Та що це таке?! Чому переді мною завжди з’являються голі мужики?!

Чесно кажучи, здавалося, що це якась кармічна насмішка долі.

Але, хай йому грець, моя цікавість була сильніша за здоровий глузд!

Я трішечки розсунула пальці й зазирнула крізь них.

І що я побачила?

Абсолютну фізичну досконалість.

Рельєфні м’язи на його торсі виглядали так, наче їх вирізали скульптори. Кубики преса — просто ідеальні. Широкі плечі, підтягнуті руки…

«Господи, цей чоловік узагалі виходить зі спортзалу?!»

Але нижче живота дивитися я не наважилася.

Мої пальці різко зімкнулися, а обличчя стало червоним, як стиглий помідор.

Вербицький мовчав.

Коли ж я нарешті ризикнула знов розсунути пальці, то побачила, що він вже закутався в рушник і кидає на мене такий погляд, ніби оцінює ступінь моєї неадекватності.

— Щось ще розглядатимеш? — запитав він з кривою усмішкою.

— Ні-ні! Я нічого не бачила! — випалила я й енергійно замотала головою.

Він хмикнув, кивнув і спокійно пішов у свою кімнату.

Я стояла ще секунд десять, переварюючи те, що сталося.

Потім важко зітхнула, опустила руки й, бурмочучи щось собі під ніс, попрямувала у ванну.

— Новий ранок, новий сором…

Потрібно було терміново охолонути, привести себе до ладу і приготувати сніданок.

Якщо я, звісно, зможу забути ОЦЕ.