Зваблені ненавистю - Ерін Кас

Вероніка

Я неодноразово була в столиці, але у цьому районі не доводилося. Знаходжу магазин і купую собі смартфон. Звичайний. Свій, останньої моделі, довелося залишити вдома. Я залишила там все, і себе колишню теж.

Повільно повертаюся до готелю. Краще цілий день провести на свіжому повітрі, ніж просидіти у темній конурці. Готельний номер пригнічує більше, ніж невизначеність майбутнього. У центрі було б приємніше жити. Хоча я розумію, що Аліса не може собі такого дозволити. Правда, і мої гроші закінчаться швидко, а брати їх поки немає звідки. Два дзвінки з Алісиного телефона стосовно роботи не дали результату. Незакінчена освіта нікого не приваблює, а касиркою я поки не згодна працювати.

Повернувшись, залишаю своє резюме на сайті з працевлаштування. Звісно, під новим іменем і додаванням легкої, але грамотної брехні.

— Ти тут? — зазирає Аліса. — Мене взяли і я вже сьогодні виходжу на зміну.

— Так швидко?

— Адміністратор пропонує глянути, що твориться у них вночі, щоб не втекла через кілька днів. Завтра дивимося квартиру, вже домовилася. Я побігла.

Залишившись на самоті, вечеряю й лягаю подивитися фільм. Не знаю, чим ще можна тут зайнятися. За переглядом засинаю. Прокинувшись від холоду, встаю щось накинути на себе. На вулиці тепла весна, а в цій кімнатці жахлива сирість. Не вмикаючи світла, довго стою біля вікна, дивлячись на бурхливе життя майже нічого міста. А тоді відмираю, почувши дзвінок смартфона. З острахом проводжу по екрану, щоб відповісти, але мовчу.

— Добрий вечір, — лунає приємний чоловічий голос.

— Добрий, — подумки заспокоюю себе. Вони ніяк не могли дізнатися цей номер.

— Вас ще цікавить робота?

— Так, якщо це не стриптиз-клуб чи щось нелегальне.

— Ні, що ви? — коротко сміється і від серця відлягає. — Мене звати Віктор. Наша будівельна компанія шукає активних людей, які готові багато працювати і впевнено рухатися по кар’єрних сходинках. Звісно, все гарно оплачується. Що скажете?

— Я не проти спробувати, — загоряюся надією.  

— Єдина проблема: місце вашого проживання. Наш керівник дуже не любить спізнень. Офіс знаходиться в центрі.

— Ой, я живу досить далеко, — надія починає згасати. — Здається, це Деснянський район.

— Метро поряд?

— Я… живу тут лише кілька днів. Здається, так.

— А вулиця яка? Може, я підкажу?

— Ну… Маленький готель поряд з супермаркетом та піцерією, неподалік басейн. Я можу спитати…

— Ні, ні, — зупиняє мій намір вийти з номера, — здається, я зрозумів. Буде складно, але з гарною зарплатнею зможете вже в перший місяць винайняти гарну квартиру в центрі. Я завтра зателефоную і повідомлю час та місце співбесіди.

— Гаразд, — усміхаюся.

Він відхиляє виклик, а я пишу повідомлення Алісі, що вже знайшла роботу. Нехай не думає, що я білоручка. Може, й квартиру дивитися не підемо, а просто винаймемо щось краще і ближче до центру. Спати лягаю задоволеною, але прокидаюся знову від стуку.

— Хто там? — питаю сонно.

— Перепрошую, — лунає жіночий голос. — Виникли проблеми з вашими документами.

— Які? — серце починає схвильовано стукотіти. Недовго я тішилася…

— Потрібно дещо уточнити, — впізнаю голос адміністраторки, з якою віталася зранку. Вона трішки шепелявить.

— Це не може почекати до ранку? — торкаюся замка, але не прокручую. Страшно.

— Не хотілося б вас рано будити, — протягує вона.

— Що сталося? — прокрутивши замок, не встигаю її навіть побачити. Опинившись грубо відкинутою на середину кімнати, дивом втримуюся на ногах. — Ви хто? — питаю перелякано, дивлячись на двох чоловіків. Тіло сковує страх. Я намагаюся щось сказати, але слова не вилітають.

— Єва Чупрун? — питає один із них. Його погляд вкриває тіло сиротами від страху.

— Так, — киваю. Мозок волає назватися справжнім ім’ям, але чомусь ігнорую. Намагаюся розгледіти в коридорі адміністраторку, але натомість заходить ще один бугай. Мабуть, мої очі дуже перелякані, бо він огидно посміхається, втупившись в мене поглядом.

— Вона? — кидає зневажливо.

— Так, схожа на нього, — відповідає інший.  

— Поїхали, — це вже каже мені.

— Ви мене з кимось сплутали, — починаю відступати. Останнього це лише забавляє. Він коротко сміється і повільно підходить до мене. З мерзенною квадратною пикою. Бандит, тут навіть думати не потрібно. — Я нікуди з вами не поїду.

— Істеричка, — зітхає він.

— Допоможіть, — кричу щодуху. Рвучко розвернувшись, намагаюся відчинити вікно. — Допоможіть, — так голосно я ніколи не кричала, аж у грудях заболіло.

— Заткни пельку, — один із них сильно смикає за волосся й відштовхує на ліжко. Такого страху я не відчувала ніколи. Мене зараз тут зґвалтують троє здоровенних покидьків.

— Не чіпай, — підхоплююся, але тепер смикає інший, найогидніший.

— Слухайся, бо вдарю, — шипить з люттю.

— Допоможі… — мій відчайдушний крик обривають одним сильним ударом по обличчю. Похитнувшись, відчуваю, як хвилюється земля під ногами. Перед очима пливе, а у вухах з’являється дзижчання, ніби бджоли гудуть.

— Ти нащо її так приклав? — голос розтягується. Я падаю на ліжко, з усіх сил намагаючись не заплющувати важких повік.

— Бо тупа, — це останнє, що до мене долітає, а тоді від страху рятує темрява.

Приходжу в себе дуже швидко. Здається, що минула коротка мить. Я досі на ліжку. Одягнена, і поряд немає нікого. Тиша. Підводжу важку голову і лише через кілька секунд розумію, що я вже не в готелі. Інша кімната. Гарна, обставлена новими меблями. Може, це номер люкс?

Сідаю. Перед очима трішки паморочиться, але не критично. На бежевому простирадлі розмазана кров. Торкнувшись пальцями губ, кривлюся. Той амбал розбив мені губу. Дивно, але зараз страху немає. Мабуть, це наслідки удару. А може, мені щось вкололи?

Встаю. Визирнувши у вікно, бачу лише темінь, жодного вогника. Підходжу до дверей. Зачинені. Рішення приходить миттєво, я просто вилізу у вікно і тікатиму, куди очі дивляться. Смикаю ручку, вона піддається. Рвучко відчиняю, сідаю, на підвіконня і ледве втримуюся, щоб не вивалитися з висоти.