Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я витратила майже годину на прибирання кухні після катастрофи з комбайном. Спочатку здалося, що соус проник буквально в кожен куточок: на шафки, плиту, навіть на дверцята холодильника.

— Ну, принаймні, тепер кухня ідеально чиста, — пробурмотіла я, витираючи останні плями.

Закінчивши з прибиранням, я швидко переодяглася в чистий одяг, привела себе до ладу й нарешті поставила на стіл тарілки з пастою.

Їжа виглядала апетитно.

Я навіть здивувалася, що після всіх цих пригод вечеря все ж вдалася.

Вербицький сів навпроти, взяв виделку й мовчки взяв перший шматок пасти.

Я завмерла, чекаючи реакції.

Він повільно пережував, потім злегка підняв брови й кивнув.

— Непогано. Їсти можна.

Це був найкращий комплімент, який я могла отримати від нього.

— Дякую за такий… натхненний відгук, — усміхнулася я, беручи свою виделку.

Вечеря пройшла спокійно. Ми особливо не розмовляли, кожен думав про своє. Але мене це не бентежило — після такого напруженого дня навіть мовчазна компанія була непоганим варіантом.

Коли ми закінчили, я прибрала тарілки, а Вербицький, навіть не попрощавшись, просто розвернувся й пішов у свою кімнату.

Я тільки хмикнула.

— Як завжди люб’язний…

Вмостившись на ліжку у своїй кімнаті, я витягла телефон і відкрила месенджер.

Лєра:
— Ну що, як пройшов перший день? Жива?

Я усміхнулася.

Я:
— Ледь не загинула в боротьбі з кухонним комбайном, але вижила.

Лєра:
— О, то ти вже встигла зіпсувати техніку боса? Швидко працюєш!

Я:
— Нічого не зіпсувала, просто створила на кухні соусний апокаліпсис…

Лєра відповіла смайликами, які котилися зі сміху, а потім надіслала фото своєї нової картини.

Я відкрила зображення і завмерла.

Це була дивовижна робота — на полотні переливалися яскраві кольори, зображуючи загадковий нічний пейзаж із сяючими вогнями міста.

Я:
— Це неймовірно! Ти така талановита!

Лєра:
— Дякую, сонце. А тепер іди спати, тобі завтра ще один день у пеклі.

Я:
— Ти мене заспокоюєш чи лякаєш?

Лєра:
— Хіба це не одне й те саме?

Я засміялася й поклала телефон на тумбочку.

Лежачи в темряві, я згадувала свій перший робочий день.

Було складно. Незрозуміло. Навіть трохи страшно.

Але водночас я відчувала, що це тільки початок.

Що б там не сталося далі, я вже зробила перший крок.

Я відчула, як повіки стають важкими. Сон підкрався непомітно — так швидко, що я навіть не зрозуміла, коли заснула.