Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Ранок після інциденту з рушником був... напруженим.

Вербицький за сніданком поводився так, наче нічого незручного не сталося. Спокійно їв, гортав якісь документи.

А я?

Я сиділа навпроти нього, робила вигляд, що дуже захоплена своєю вівсянкою, і молилася, щоб моя червонюща пика не видала мене з головою.

Але справжній жах почався на роботі.

– Аріна, у мене важлива зустріч. Забереш мій костюм із магазину.

Вербицький не підвів очей від екрана ноутбука, протягуючи мені чек.

– Просто скажеш номер товару, і тобі його видадуть.

Ну, це ж просто! Чи не так?

Я взяла чек, швидко пробіглася очима по цифрах, кивнула і вийшла з кабінету.

Хвилин через двадцять…

Стоячи перед продавцем у магазині, я панікувала.

ЧЕК ЗНИК.

Я обшукала сумку, кишені, навіть перевірила телефон, раптом випадково запхала його в чохол. Нічого.

Але добре, що я пам’ятала номер товару.

Ну, майже.

Одна цифра… наче була 8? Чи 6?..

Я нервово ковтнула.

– Номер товару? – перепитав продавець.

– Ем… 54286.

Він ввів цифри в систему, а я завмерла, молячись, щоб це був правильний костюм.

– Так, він оплачений. Зараз принесу.

Я видихнула з полегшенням. Ну от, усе гаразд!

Ще через двадцять хвилин…

Я зайшла в кабінет, поставила пакет із костюмом на стіл.

– Ось ваш костюм, шеф.

Вербицький мовчки взяв його, дістав піджак і почав вдягати.

І тут…

Його обличчя різко змінилося.

Він повільно підняв на мене погляд, у якому читалося одне:

"Що. Це. Таке."

– Аріна… – його голос звучав занадто спокійно.

Але я вже знала, що це спокій перед бурею.

Він застібнув ґудзики на піджаку і…

Піджак тріснув по швах.

Я похолола.

– Це що?.. – він рвучко зняв його і підняв перед собою. – Ти купила мені дитячий костюм?!

Я скривилася.

– Ну… не дитячий… Просто на розмір менший…

– На два! – рикнув він.

Я відступила на крок.

– Але він же сидить! – спробувала я пожартувати. – Ну, майже…

Він більше не жартував.

– Ти навіть не змогла правильно забрати костюм?!

Його тон пройшовся по мені, як батіг.

Я стиснула губи, відчуваючи, як у грудях закипає образа.

Він же навіть не подумав, що я могла помилитися випадково!

– Вибачте, – я схрестила руки на грудях, – більше не буду.

– Не будеш помилятися?

– Не буду вам допомагати.

Його очі звузилися.

– Ось як?

– Ось так.

І, не чекаючи відповіді, я різко розвернулася і вийшла.

Ну все, Вербицький.

Ти ще згадаєш цей костюм.

І пошкодуєш.