Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Мої очі розширилися, коли у дверях з’явився… він.

Андрій Вербицький.

Власник Verbytsky Tech. Той самий чоловік, який відмовив мені на співбесіді. Той самий, чия машина облила мене водою з калюжі.

«От чорт…»

Я не знала, що сказати. У горлі пересохло.

Поліцейський спокійно привітався:

— Сідайте, пане Андрію Андрійовичу.

Вербицький невимушено пройшов у кабінет, навіть не глянувши на мене, і зайняв місце на стільці поруч. Його обличчя було абсолютно спокійним, наче це звичайний буденний візит, а не розбірки з дівчиною, яка написала «КОЗЕЛ» на його капоті.

— Ну, — я вирішила не мовчати, склала руки на грудях і з викликом глянула на нього, — впізнаєте мене?

Він нарешті подивився прямо в мої очі.

— Так. Ви приходили на співбесіду.

Я розсміялася, але сміх вийшов нервовий.

— Ой, та невже? А ще це ваша машина облила мене з голови до ніг, і ви навіть не зупинилися вибачитися!

Поліцейський переводив погляд з мене на нього, але не втручався.

Вербицький слухав мовчки, без жодної емоції на обличчі.

— Ви щось скажете? — я чекала хоч якоїсь реакції.

Він легко нахилив голову вбік і відповів:

— Дощова вода безбарвна і не має запаху. А ви, як бачу, чиста й суха.

— Що?! — я ледь не задихнулася від обурення.

— До речі, про чистоту, — його голос залишався рівним і навіть трохи байдужим. — Оскільки ви «прикрасили» мій автомобіль балончиком, я не можу просто змити напис. Фарба дуже стійка, ніякі засоби не допомогли.

— І що? — я підняла підборіддя.

— Тож вам доведеться оплатити фарбування.

Я закотила очі.

— Ну гаразд. Скільки там коштує замазати цей маленький напис? Дві тисячі? Три? Не проблема.

Я вже потягнулася до сумки, щоб перевірити баланс на картці, коли він спокійно кинув:

— Двадцять п’ять.

Я завмерла.

— Скільки?!

— Двадцять п’ять тисяч гривень, — повторив він без тіні співчуття. — Автомобіль дорогий, фарба ексклюзивна.

Я просто відкрила й закрила рот, не знаходячи слів.

Поліцейський нарешті втрутився:

— Раз пан Андрій Андрійович не має інших претензій і готовий зняти заяву, ви можете вирішити це питання самостійно, поза межами відділку.

Я відчула, як всередині мене щось вибухнуло.

— Ви жартуєте?! Двадцять п’ять тисяч за якесь слово?!

— Не якесь, а «КОЗЕЛ», — спокійно нагадав Вербицький.

Я вже була готова розпочати справжню словесну війну, але поліцейський вказав на двері.

— Пані Стасюк, вам більше нема чого тут робити. Розбирайтеся між собою.

Андрій Андрійович підвівся і глянув на мене з ледь помітною посмішкою.

— Йдемо.

«От гадство…»