Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Темний

На вихідних вирішив з'їздити до свого заміського будинку. У мене від минулого життя, залишилася двоповерхова вілла, з величезною парковою зоною, що прилягає до неї. 

Парк простягається на досить велику територію й включає декілька невеликих фонтанів, з встановленими біля кожного лавками, величезну альтанку, та неймовірну кількість різноманітних декоративних дерев і кущів. 

Вздовж в'їзду до вілли тягнеться різнобарвна квітуча алея, а за самим парком поряд із територію вілли розкинулося невеличке мальовниче озерце. У дитинстві я часто любив там розважатися, а ось зараз дуже рідко буваю вдома. 

Всю цю вичурну красу екстер'єру заміської вілли, колись створила моя люба матінка. Ця жінка завжди любила розкіш та шикарне життя, а батько, що й досі без тями був у неї закоханий, завжди потурав будь-якій її забаганці. Благо гроші та статус йому це дозволяли. Та зараз батьки вже багато років щасливо живуть за кордоном, а мені й нема діла до всього того багатства, що вони залишили мені у спадок. 

Я рідкісний гість цього місця, та там на постійній основі живе дядько Семен, що вже багато років веде господарство у віллі разом зі своєю дружиною, тіткою Люсею. 

Після того, як батьки переїхали до Франції, мені тільки виповнилося сімнадцять, і я був важким підлітком. Батькам завжди було зі мною не легко, та саме дядько Семен, та тітка Люся у найважчий період, замінили мені сім'ю. Та незважаючи ні на що любили мене підтримуючи у найскладніших ситуаціях, що неодмінно виникали у моєму житті завдяки моєму буйному норову. 

Колись, саме дядько Семен, помітивши, що зі мною після служби, почало траплятися недобре, і жодні психологи та психотерапевти не допомагали вилікувати страхи та жахливі видіння, наполіг на тому щоб з'їздив до Тибету. Бо там в мене буде можливість розібратися у собі, і можливо подолати приступи неконтрольованого гніву, що іноді виникали. 

І майже рік, що я провів у монастирі, дійсно допоміг мені набагато краще себе контролювати, та мати можливість вирости духовно. Хоч це не до кінця позбавило мене нічних жахів, але я майже повністю змінив своє ставлення до життя, багато чого переосмисливши. 

Дядько, та тітка не мали своїх дітей, тому до мене ставилися як до рідного сина. І попри те що останнім часом я рідко до них приїжджав, завжди з нетерпінням чекали на мене.

Саме вдома, з ними, я міг себе відчути справжнім. Нарешті скинути маску затятого бабія, та нахаби, що щільно приклеїлася до мене. Бо коли я приїжджав до дому, я дійсно відпочивав душею та тілом, повертаючи собі колишній безтурботний стан, чого не дозволяв собі в принципі, у теперішньому житті. 

Мабуть, саме тому і приїжджав туди рідко, бо військове минуле та роки роботи у службі безпеки не дозволяли мені на довго розслабитися. Я завжди намагався бути на варті, бо саме це не раз рятувало життя мені та Максиму. Тому він і взяв мене, головою особистої охорони. Бо знав, краще за мене у цьому ділі нема нікого. 

На нього, за нашу співпрацю, вже декілька разів було скоєно замах, і я завжди вчасно відвертав неминуче. А зараз із появою у Вепра сім'ї, й молодої дружини в очікуванні спадкоємця, роботи мені додалося. Та моя служба безпеки, до якої входять найкращі хлопці у своїй справі, бо я особисто їх відбирав, були в повній бойовій готовності, та в будь-якій ситуації, могли опрацювати чітко та злагоджено, незважаючи ні на що.

З кожним із них я особисто проводжу додаткову розмову, перевіряючи на стійкість до стресів і готовність до непередбачуваних ситуацій, чого в нашій роботі завжди надміру. 

– Тимофію, дуже радий що ти вирішив до нас завітати, — дядько Семен, що займався на вулиці підстриганням газону, обхоплює мене у міцні чоловічі обійми. Зовсім старий, він за ці останні роки став ще меншим на зріст, та ніби сухішим. – Ти чому не попередив що заїдеш, — кидає на мене хитрий погляд із прищуром, Люся б спекла твій улюблений пиріг. 

– Тому і не попереджав, що нема що заради мене навмисно щось готувати.

– Дарма, старій це тільки за радість буде, ти ж знаєш в мене, від її куховарства, печія, — всміхається дядько Семен. 

– Я б звісно попередив, та не планував на цьому тижні, так склалися обставини, що я на декілька тижнів відлітаю у відрядження, тому і вирішив завітати.

– Та що ти, синку, ми завжди раді тебе бачити, хоч із попередженням, хоч без, — дружньо плескає мені по спині дядько Семен, і підштовхує до дверей вілли. 

– Тимоша! - на порозі з'являється як завжди розчервоніла тітка Люся. – Яка радість, чому ти не попередив… - схоплюється жінка.

– Та годі, — її миттєво перебиває дядько Семен. – Хлопець приїхав, і це вже радість. І чому він повинен попереджати коли збирається приїхати додому. 

– І то вірно, — щасливо всміхається тітка Люся, і вже тягнеться, щоб чмокнути мене в щьоку. Щоб жінка дістала, доводиться низько нагинатися. – Ти що, поки ми не бачились став ще вище? 

– Та навряд чи, в моєму віці я можу рости хіба що тільки в шир, — зніяковіло хриплю, бо відчуваю збентеження від такого прояву любові до мене дядька та тітки. Та це неабияк приємно. Тому дозволяю собі розслабитися та отримувати задоволення. 

– Та де там в шир, худий наче тріска, — обурено сплескає руками тітка Люся. 

– Нічого ти не розумієш, жінка, то м'язи, — одразу вставляє свої п'ять копійок дядько Семен. 

– Ти, я бачу на цьому розумієшся, — уїдливо відповідає йому тітка. 

І так завжди, чубляться ніби кішка із собакою. Я взагалі дивуюся, як вони прожили разом стільки років і не повбивали один одного. 

– Мовчи жінко, – награно грізно промовляє дядько Семен. – Давай накривай на стіл, бачиш дитина голодна. 

– О, звісно, — тітка миттєво схоплюється, та біжить на кухню.

– Та, я їв, — роблю спробу заперечити, та мене майже насильно тягнуть до вітальні. 

Після доволі ситного сніданку, вирішую допомогти дядькові із садом. Він нещодавно звільнив ще одного садівника, бо йому знову здалося, що я забагато тому плачу, за те що він майже нічого не робить. Та я розумію що дядько Семен сам не впорається з усією територією саду. Бо як найменше не дозволить вік. Тому завтра ж я займуся пошуком нового садівника, знову.