Темний або приборкання норовливого - Люсі Лі

Надіюся непоміченою потрапити до приймальні, тому прикриваючи обличчя рюкзаком мишкою пробираюся до ліфтів. Вже у середині із величезним полегшенням розумію, що окрім мене, на мій поверх ніхто не їде, бо від мене стоїть такий штир, ніби я учора пів бочки горілки випила. Та і вигляд у мене був, м'яко кажучи, недуже. 

Ось таке воно, самостійне життя. Та одне я зрозуміла точно, якщо не вмієш пити, краще не починати. 

На робоче місце потрапляю із помітним запізненням, добре що хоч боса на місці немає, бо моє запізнення навряд чи б залишилося непоміченим.  

Максим Вікторович ще у п'ятницю повідомив мені, що від'їжджає у відрядження, і його не буде декілька днів. Тому, як тільки я потрапляю у свята святих, приймальню головного боса, із полегшенням закопуюсь по голову в роботу, сподіваючись спокійнісінько відпрацювати свій робочий день.

Та мабуть, там на горі хтось вирішив інакше, і моїм планам не судилося відбутися. Бо як тільки я, після напруженої роботи вирішую розслабитись і попити чаю, до приймальні, як завжди без стуку вдирається вже знайомий мені голова охорони, Темний. Як він сам себе називає. 

– О, привіт крихітко, чого кисла така ніби зіпсованої  риби з'їла. Пила учора чи що? - широко всміхаючись з порогу запитує чоловік.

– Тобі яке діло, — ледь не впустивши з рук від несподіванки філіжанку з чаєм, невдоволено пирхаю. 

– Мені до всього є діло, а особливо коли головний бос у від'їзді, — хижо хрипить, та безцеремонно сідає на стілець якраз навпроти мого робочого столу. Затримавши подих, намагаюся взагалі не дихати, бо боюся видати жахливий сморід перегару. – Чого мовчимо, ніби винна у чомусь? — перегнувшись через стіл, пильно дивиться мені в очі. А я від збентеження не знаючи куди себе подіти, щільніше стискаю губи. – Точно винна, он щічки як рум'янцем покрилися. 

– М-м, — незгодно хитаю головою. 

– Ні, кажеш? - зіщулившись, розтягує чуттєві губи у звабливій посмішці.

Трясця, зблизька він ще привабливіший. 

– Ну тоді збігай вітерцем мені за кавою, — нахабно повідомляє, відкинувшись на спинку стільця. – Та щоб із цукром, а ні як того разу, — убравши посмішку грізно припечатує. 

– Угу.

Ледь стримуючи себе, щоб не дати однією із важких тек, що лежать на моєму столі, нахабі по голові, скріпивши зуби, мовчки, підводжуся зі свого робочого місця, та явно відчуваючи на своїй дупці пекучий погляд, вирушаю у бік кухні.

Коли заходжу до маленького приміщення, нарешті розслаблено видихаю. Все-таки присутність цього нахабного красеня так близько, не аби як бентежить моє дівоче серце.

Заправивши кавомашину, спираюся ліктями на кухонний фартух, та майже засинаючи, починаю медитувати над кавою, філософствуючи на тему жіночого алкоголізму та способів його лікування. Та навіть не чекаючи каверзи несподівано відчуваю на своїй правій сідниці болісний ляпанець, та такої сили, що мало не врізаюся носом у кавовий апарат.

Голосно скрикнувши від переляку і болю, з перекошеним від злості обличчям, повертаюся до нахаби, що щасливо всміхається до мене, наче нашкодивше хлопчисько. 

– Ти що в кінець знахабнів! - волаю, пропалюючи зухвальця убивчим поглядом.

– Тобі не казали, що негарно дорослим дядькам тикати. Треба мати хоч краплі поваги, зайченя, — продовжує скалитись. – Я лише вирішив тебе трохи підбадьорити, бо засинаєш тут, – невинно знизує плечима.

– А тобі не казали, що до жінок треба мати хоч краплю поваги, особливо таким дорослим дядькам, — обурливо шиплю крізь зуби.

– До жінок так, а ти ж ще дівчисько. Скільки тобі шістнадцять, вісімнадцять? — нахиливши набік голову, блискає на мене своїми неможливо гарними, нахабними очима.

Він зараз настільки близько від мене, що в ніс б'є терпкуватий запах його парфумів, і чомусь цей аромат в мене викликає дивне відчуття збудження. 

– Мені скоро буде двадцять два роки, це по-перше, а по-друге, ти, мабуть, не дуже розумний якщо вважаєш що на цю посаду можуть взяти неповнолітню, — стараючись тримати себе у руках, і не попливти від присутності цього чоловіка, хрипко проговорюю. 

– Мабуть, — тихо видихає Тимофій, та чомусь дивиться на мої губи, а його яскраво зелені очі починають темніти.

Схопивши ротом повітря від навали, що наринула, відвертаюсь від чоловіка, щоб скрити ті відчуття що він чомусь в мене викликає. Беру повну філіжанку і впихаю йому у руку, та так різко у мене це виходить, так незграбно, що кава миттєво виплескується йому на піджак. Розтікаючись темною плямою. 

– Ти що шалена, гаряче ж, — низько гарчить відскочивши від мене на крок. 

 – От і добре, трішки приведе тебе до тями. Цукор покладеш собі сам, — грізно кидаю на останок, та високо задерши підборіддя, вилітаю з кухні наче ошпарена. 

Ну все, тепер він точно мене вб'є. 

Сховавшись за стосами із документів, причаїлися на своєму робочому місці боячись наслідків своєї витівки. До кінця робочого дня щонайменше пів години, а так я б уже збігла звідси, і якнайшвидше. 

Через хвилину із кухні виходить Тимофій, в одній руці у нього філіжанка з кавою, а в інший зіпсований піджак. Мовчки присівши на свій стілець він продовжуючи витріщатися на мене, починає повільно пити свою солодку отруту.

 – Сьогодні ввечері обіцяють сильну грозу, якщо бажаєш, можу підвезти додому, — через кілька хвилин напруженого мовчання, нарешті видає. 

– Ні дякую, зовсім не маю бажання, — грізно шиплю, навіть не підіймаючи на чоловіка очей.

– Це лише турбота про цінні кадри, нічого особистого, — відчуваю на собі його пильний погляд. 

Бог мій, чого він скоріше не вип'є свою каву і просто не піде звідси. 

– От і добре, моя відмова це теж, нічого особистого, — нарешті наважуюсь підняти на нього очі. І одразу тону у відвертій глибині його погляду. 

– Добре, — чарівливо всміхається. – Тому відмову я не приймаю, буду тебе чекати рівно о шостій біля головного входу. 

Сказавши це, чоловік нарешті допиває свою каву і підвівшись прямує до виходу. Та коли я вже хочу полегшено видихнути, несподівано застигає на порозі: